Мужня муза Василя Стуса

Народе мій, до тебе я ще верну, Як в смерті обернуся до життя Своїм стражденним і незлим обличчям.

Б. Стус

Василь Семенович Стус... Це ім'я довго замовчувалося: непотрібне воно було владі. Трагедія В. Стуса — один із тисяч кривавих злочинів сталінізму в його брежнєвських формах. Увесь творчий доробок письменника присвячений Україні. Любов до неї у поета була всеохоплюючою й такою могутньою, що майже не залишила місця для інших тем. Життя й творчість В. Стуса — це дорога через терни до зірок, і якщо ми сьогодні уявно пройдемо її стежками, то доторкнемося серцем до великої людської трагедії та водночас до високої вірності музі, ідеалові:

Що тебе клясти, моя недоле? Не клену. Не кляв. Не проклену. Хай життя — одне стернисте поле, але перейти — не помину.

Поезія В. С. Стуса — то сама правда в її історичних і трагічних ознаках, живий нерв України, її безталанна доля. Щедро обдарований, чесний і наполегливий, Василь Семенович міг би стати не тільки великим поетом, а й літературознавцем чи вченим. Але уряду не потрібні були генії. Василя Стуса виключили з аспірантури, бо в жовтні 1966 року разом зі своїми друзями він у кінотеатрі «Україна» після перегляду кінофільму за повістю М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» звернувся до громадськості із закликом виступити проти арештів творчої інтелігенції України. І з того часу почалися випробування: В. С. Стуса переслідували з єдиною метою — зламати. У 1972 році разом із іншими інакодумцями його засуджено, і почався шлях поета на Голгофу через мордовські та пермські жахливі концтабори.

Що в житті України найбільше хвилювало Стуса? А ось що. Невідповідність між реально-історичним і громадсько-політичним. Саме це викликало в поета гнівний протест, збудження й обурення, яке він висловлює у своїй поезії. Ці думки автор втілює у віршах, які увійшли до збірників «Зимові дерева» та «Присмеркові сутінки опали». Але його не друкують, рукописи лежать у видавництві «Радянський письменник». Розпач проникає в саме серце поета, викликає гнів:

Отак живу: як мавпа серед мавп, Чолом прогрішним із тавром зажури Все б'юся об тверді камінні мури, Як їхній раб, як раб, як ниций раб.

У такі години з'являються думки зберегти якось те, що створено, щоб духовні зусилля не були марними. Поет, як і великий Шевченко, мріє про те, щоб його вірші в майбутньому знайшли відгук у людських серцях. Усвідомлення самотності й відірваності від рідного краю іноді приходять до музи поета. У табірному зошиті В. Стуса читаємо: «Моторошно чутися без краю свого, без народу, яких мусив творити зі свого зболілого серця». Коли, знаходячись у карцерній камері, Василь Семенович відчуває наближення смерті, він з болем пише: «Прощай, Україно, моя Україно, Чужа Україно, навіки прощай».

Сьогодні немає серед нас великого поета, але він живе своїми творами, своєю безприкладною стійкістю. Урядові мужі нарешті повернулися до нього обличчям: постановою Ради Міністрів у вересні 1991 року поетові присуджена Державна премія за збірку поезій «Дорога болю». Настали, як бачимо, інші часи. Часи, які своїм життям готував Василь Ст.ус. Нині український народ має змогу ознайомитися з творчістю свого мужнього сина, відчути ту безодню болю, печалі, гніву, які переповнювали його серце. Вірші Василя Стуса загартовують нашу волю, піднімають дух, пробуджують совість і сумління.