Моральний заповіт нащадкам у творах Олега Ольжича

Товаришу любий мій, брате, Дивися у вічі рабам, Як будете так воювати, Вкраїни не бачити вам!

Олег Ольжич

Поезія Олега Ольжича (Кандиби) посідає чільне місце в його творчості, — це поезія патріотичної мужності й визвольної боротьби, вона гідно репрезентує так звану «Празьку школу», до якої належали Маланюк, Мосендз, Теліга, Степанович, Лятуринська та інші (деякі літературознавці називають цю групу поетів «вісниківцями»). Представники цієї школи поєднували витончену мистецьку форму й високу ідейну напругу для вираження та відстоювання національної ідеї у своїх творах. Громадська діяльність поетів тісно перепліталася з мистецькою, і для них ці речі були взаємопов'язаними: одне доповнювало інше. Ольжич був самобутнім митцем, який свідомо обрав шлях боротьби, хоча доля пророкувала йому блискучу кар'єру вченого-археолога (отримав освіту у двох університетах, у 22 роки захистив докторську дисертацію, брав участь у розкопках на Балканах, викладав у Гарвардському університеті США).

У 1929 р. після заснування ОУН (Організації українських націоналістів) Ольжич став одним із активістів, очолив культурний сектор організації, а незабаром став заступником голови Проводу ОУН. Його публіцистика та поетичні твори слугували ідеї боротьби за визволення України. У своїх поезіях Ольжич ретельно зважує кожне слово, кожну строфу, тому виражальні засоби точні, стримані, суворі, водночас місткі та болючі, у кожному творі відчувається його безмежна любов до рідної землі, яка потребує захисту. Для самого поета і для його героїв-патріотів боротьба і життя — слова-синоніми. Життя — це боротьба, а боротьба — це справжнє повноцінне життя. І цю боротьбу слід вести самовіддано, з натхненням, бо життя не знає спокою, воно бурхливе в розвитку й прекрасне у своєму виявленні: «Хто дихав хоч день так вільно, До смерти хмільний украй. Ти збурилось пінно-пінно І вилилось через край». Поетові сучасники, молоде покоління однодумців, якому випало змінити світ, зростало «...Закохане в свої тугії луки І в бронзу власних мускулистих тіл». Ольжич — один із них, він ділиться своїми почуттями: «Так солодко в передчуванні бою, Не знаючи вагання і квилінь, Покірну землю чути під ногою І пити зором синю далечінь». Життя прекрасне, його слід цінувати, але йде боротьба за рідний край, тому — ніяких вагань і сумнівів щодо свого призначення на цій землі.

У передмові до збірки «Вежі» поет зазначає: «Заповіт минулого, як густе глибоке тло звучить для гострого наказу сучасності і остаточно з нею ототожнюється...» Тож поет-борець Ольжич перейняв цей наказ, ніби естафету, а свої твори писав — як заповіт нащадкам. Вірш «Захочеш — і будеш» — дев'ятий із циклу «Незнаному Воякові», в якому поет безпосередньо звертається до кожного з нас, переконуючи, що все в житті залежить від нас самих, від нашого вольового рішення: «Захочеш — і будеш. В людині, затям, Лежить невідгадана сила». Логічний наголос на слові «захочеш» підсилює спонукання до вольового рішення людини. Так пізніше Василь Симоненко використає такий же потужний логічний наголос, звертаючись до сучасників: «Ти знаєш, що ти — людина?» Справжнє, наповнене боротьбою життя, вважає Олег Ольжич, не для слабких: «Зрослась небезпека з відважним життям, Як з тілом смертельника крила». Це не означає — крокувати з високо піднятою головою, незважаючи ні на що, це значить приймати виважені рішення, аби не помилитися й виконати свій обовязок: «І легко тобі, хоч і дивишся ниць, Аби не спіткнутись ні разу, І нести солодкий тягар таємниць І гостру петарду наказу».

Життя й боротьба — це тема вірша «Господь багатий нас благословив...» Ольжич знає, що життя, яким сотворив його Бог, є «багате і щедре». Серед його дарів є «любов і творчість, туга і порив, Відвага і вогонь самопосвяти». Це те, що ніхто не зможе відібрати. Він нагадує нам, що життя прекрасне, але скороминуче, тому не варто витрачати час даремно, слід займатися тим, чого справді прагне душа в дану мить: «Солодких грон, і промінястих вин Доволі на стволах його веселих, Іди ж сміливо і бери один, Твоєму серцю найхмільніший келих!» Ліричні герої Ольжича не зрікаються насолод життя зі страху, що ці насолоди перешкодять їм у боротьбі. Вони певні своєї сили й віри у свою мету та цінують кожну мить життя, даровану людині.

Олег Ольжич був відважним борцем за незалежність України. У травні 1944 р. молодий поет загинув у фашистському концтаборі, закатований гестапо, залишивши нам пломеніючі рядки поезій як моральний заповіт. І часом важко збагнути: поезія жила в ньому чи він весь у поезії? Актуальними й донині є рядки з поеми «Незнаному Воякові»: «Державу не твориться в будучині, Державу будується нині. Це люди, на сталь перекуті в огні, Це люди, як брили камінні». Ольжич творив поезію, що стала провідною зіркою для багатьох справжніх патріотів української землі, яка закликала й вела до відродження України, саме в ній ми знаходимо пояснення, чому в розквіті сил поет віддав своє молоде життя. Він жив для України, він творив заради України.