«Метаморфози» Овідія

«Рукописи не горять» — сказав видатний російський письменник, і його слова знаходять собі підтвердження у будь-якій добі історії людства. їх яскравим прикладом є незрівняна поема «Метаморфози» одного з найвідоміших елегіків Давнього Риму, геніального поета Публія Овідія Назона.

Його доля склалась таким чином, що, впавши в імператорську немилість, Овідій був засланий Августом до грецької колонії біля гирла Дунаю, тобто в порівнянні з Римом до справжнісінького захолустя. Перед від'їздом вигнанець, будучи у розпачі і гніві, вирішує розстатись із найдорожчим своєму серцю твором — поемою «Метаморфози», яку вважав запорукою свого безсмертя в історії. Митець спалює її, але, як було вище зазначено, рукописи не горять: друзі Овідія зберегли копії. Так, на крилах справжньої дружби (те явище, що притаманне «золотому віку»!) долетіли до наших днів рядки «МеіатогрЬозез».

Цей дивовижний епічний твір містить понад двісті сказань, у яких переплелися міфи й реальність, сучасна авторові. В інакомовній формі, за допомогою алюзій та алегорій поет ілюструє мінливість нашого світу, його створення, шлях від хаосу до впорядкованого космосу, показує «серцебиття природи» і все це під його пером має динамічність і рух, є не описом статичних явищ, але процесом, перевтіленням, тобто — метаморфозою.

Найвідомішою є та частина поеми, в якій митець класифікує покоління людей. Кожне з них порівнюється з певним металом. Взагалі, цей матеріал є одним із ключових в устрої нашої планети, а обрана четвірка — золото, срібло, мідь, залізо — блискуче показує перехід людства з одного віку до іншого.

Чотири доби розвитку людства. Перший вік було названо золотим («аигеа ргіта заіа езі аеіаз»), і цей епітет обрано не в буквальному сенсі, як, наприклад, мідь і залізо (мідною і залізною епохами названі ті, в які саме з цих металів були відлиті знаряддя, що і спричинили нещастя), але в символічному, бо золото вважалось божественним матеріалом, який не має жодного ґанджу. Перша доба проходила під знаком вічної весни, чесності й правди. Ніхто не знав ані утисків, ані страху, не було потреб ані в суддях, ані в карах, бо не було злочинців, війн, рабства.

Вічна була весна. Під віянням теплих Зефірів Солодко, наче вві сні самостійні гойдалися квіти. Так от і лан, хоча плуга не знав, не лежав перелогом, Гнав свою хвилю важку — золотавим пишався колоссям. Ріки пливли молоком, хвилювалися ріки нектаром. Медом жовтавим зелені дуби ненастанно точились.

Ті часи були золотими не тому, що золото діставалось тоді задарма, а тому, що люди не знали слів «твоє» і «моє», все було спільним, і саме тому не знали люди, що є кривдою. На зміну золотому віку прийшла срібна доба, так само, як на зміну Сатурну прийшов Юпітер. Весна стала обмеженою за часом і складала лише чверть року. Її стали зміняти у невпинному русі літо, осінь, зима. Дві останні, найсуворіші і найгрізніші, змусили людей шукати дах, який би захистив їх. Прекрасна земля перестала так щедро родити, і народи вигадали рільник і ярмо для худоби, яка зарадили б їм при посівах. У срібну добу з'явилась власність, отже, виникло розмежування, а з ним і заздрість до чужого майна, і гордість; перше рабство (хоч і худоби), використання у своїх цілях живої істоти — все це стало тим зерном, яким була засіяна душа людська, і яке проросло наступною порою — віком міді, не таким злочинним, як залізний, але все одно — коли є зброя, то є бажання використати її. Перші сутички, гнів людський, жорстокість, насилля — ті паростки, які пустили коріння, але квіти їх, злі і страшні, розквітли в добу залізного віку... нашого з вами. Брат піднімає руку на брата, родинні чвари, зброя, що багриться від крові, війни, пошуки золота, ревнощі, копання вглиб надр земельних, підлість, хитрість, віроломність, забуття віри в богів — ось ті риси, що притаманні твердому залізному поріддю; те, через що боги покинули землю, з якими піднялась на небо і Астрея — богиня справедливості, сестра соромливості...

Страшна картина чотирьох віків, змальована Овідієм майже на початку своєї поеми, вселяє всеохоплюючі страх і печаль, тугу за вселюдським минулим і біль через ті метаморфози, які спіткали рід людський. Чим саме хотів наділити зазначені рядки твору Овідій — на це питання не в змозі відповісти жоден з нас, але від нас залежить, як саме їх сприйняти. Криза людства — ще не його кінець; і в залізному віці є багато того, заради чого варто жити, за що варто боротись і піти на смерть. Ще є честь, є вірність, залізний вік знає не з чуток, що таке кохання, надія, що таке віра. Тільки мойрам відомо, як саме буде розвиватись життя на землі. Особисто мені здається, що після кожного спаду йде плато, а потім підйом. Можливо, вже наші діти будуть тими людьми, сила і світло душ яких дадуть енергію на сходження догори.

Ну і наостанок варто виділити окремо справжню дружбу: залізне поріддя знає і її. Якби не друзі Овідія (стараннями яких ми підтвердили те, що рукописи спалити не можна), то навряд