«Маруся Чурай» Ліни Костенко — пісенна душа народу

Маруся Чурай — дівчина з легенди чи історична постать? Достовірних доказів немає, бо під час пожежі в Полтаві 1658 року згоріли всі документи міських судових справ. Але про дівчину, яка мала чарівний голос та поетичний дар, в Україні ходило стільки переказів та легенд, що ймовірно, Маруся — особа історична. Можливо, вона справді жила на Полтавщині, складаючи та співаючи пісні, які любив народ, а деякі дійшли й до нас. Не випадково Ліна Костенко обрала саме її героїнею свого твору. Тільки на перший погляд у романі описується життя дівчини-піснярки. Надто вже органічно її доля переплітається з долею України. Коли Марусиними очима дивитися на тогочасну Україну, то сприйматимеш красу степів, неба, лісів: «Така краса, висока і нетлінна, що хоч спинись і з Богом говори».

Особиста драма Марусі Чурай відбувалася на тлі всенародної драми, бо це ж було в трагічний період визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького! І дівчина звернулася до пісні, щоб висловити своє ставлення до того загального лиха, яке спіткало її Батьківщину. Ось чому образ Марусі Чурай виступає в єдності з образом України. Тільки у родині, де шанується народна мораль, де уболівання за щастя та процвітання Батьківщини було основним правилом людської поведінки, міг з'явитися такий щирий, суто народний талант. Доброю й красивою була її мати, доброю людиною був батько, вірно кохали вони одне одного. Убили батька вороги, тож не дивно, що загальнонаціональне боліло в її душі — то була її доля. Основною рисою національного, наскрізь українського характеру героїв є почуття обов'язку. І кохання Маруся розуміє як духовне єднання, як повнокровне життя в громаді, як творчість.

Маруся прагне до високих почуттів і дій, хоче пізнати людські радощі й страждання в усій повноті. І коли Гриць — її палке кохання — зрадив їх любов, вона звинувачує себе через те, що не побачила раніше, які вони різні: «нерівня душ — це гірше, ніж майна!» Навіть, коли він, повний каяття, прийшов до неї за прощенням, вона не піддалася слабкості, бо вже зрозуміла, наскільки різні вони люди. Гриць сватається — вона відмовляє. І Чураїха не може підняти руки, щоб благословити їх: «Він говорив, і відбувалось диво. Він зраду якось так перетворив, так говорив беззахисно й правдиво, — неначе він про подвиг говорив».

У романі Ліни Костенко, усупереч народним легендам, Маруся невинна — у відчаї хлопець сам випиває отруту, яку Чураївна приготувала собі. Не розказує Маруся цього суддям, бо не хоче більше жити. Спасіння прийшло від Богдана Хмельницького, який видав універсал про скасування вироку, у ньому він підкреслює, що не тільки за бойові заслуги її батька, а за талант піснярки. Гетьман виступає в романі носієм справедливості, його розум осягає всі народні потреби. Та дівчина вже не може відродитися для нового кохання. Так і країна, кинута на поталу ворогові, розгублюється, втрачає опору духу. Поховавши матір, іде Маруся до Києва на прощу. І краса рідної землі милує її зболіле серце, а творча наснага народжує пісню. Але згодом дивовижна краса поступається місцем «розтерзаному Києву». Дивлячись на спустошену, випалену землю, Маруся розуміє, що її особиста біда — лише маленька крапелька в морі всенародного горя.

Ліна Костенко поставила народну піснярку вище особистої трагедії, показала духовне життя нації крізь призму її нещасливого кохання. І довела, що творчість, яка спирається на духовну красу народу, — безсмертна.