«Червоне — то любов, а чорне — то журба» в творах Дмитра Павличка

Любов... Вона здавна хвилює душу і розум, пробуджує уяву, кличе на подвиги. За весь період історичного розвитку людини розгадані різні таємгіиці, підкорені майже всі можливі висоти. Але в наш час техніки та прагматизму нерозгаданою залишається таємниця душі, де священним вогнем горить почуття любові. Любов постає перед нами у різних іпостасях — безмежна любов матері до дитини, палке почуття до коханої жінки, одвічне почуття до своєї землі. Людська, справжня, чиста любов, що нагадує чарівну квітку. Любов народжується разом із людиною, і часто не вмирає з люблячою людиною, а залишається в легендах, поемах і, звісно, у віршах. Багато є віршів, присвячених оспівуванню цього натхненного почуття. Про нього писали майже всі поети. Дмитро Павличко також поповнив скарбницю поетичних освідчень у коханні — багату частку своєї творчості присвятив він любові. Як талановитий митець, приніс поет у велику літературу долю свого краю, частку свого серця.

Особливе місце в поезії Павличка посідає любов до матері. Завжди чекає вона в рідній домівці — найрідніша в світі людина. Саме про неї йде мова у вірші «Два кольори». Це особливий твір Дмитра Павличка; рядки вірша, покладені на музику О. Білашем, глибоко хвилюють душу не одного покоління. Слово Павличка, таке виразне та самобутнє, таке барвисте та мелодійне, давно привернуло увагу композиторів. Якому поету не буде приємно чути свій вірш, пропущений крізь серце іншої людини? Такий твір залишається в пам'яті народу на віки. Українська література знає багато випадків, коли пісня ставала народною. Справді народною стала й пісня «Два кольори». І це не випадково — у ній поєдналися досконалість художньої форми та глибинне народне підґрунтя. Червоне та чорне — поєднання цих кольорів споконвіку усвідомлюється як вираження самої суті людського буття: від радощів та щастя до горя та смутку. Не дивно, що в Україні сорочки вишивають переважно червоними та чорними нитками. Коли юнак, що подорослішав, вирушає у широкий світ із рідної оселі, мати дарує йому сорочку на згадку про рідну домівку. І її дарунок завжди буде нагадувати дитині, що життя не є безтурботним та безхмарним, у ньому знайдеться місце і для любові, і для журби. Недарма в пісні говориться: «Переплелись, як мамине шиття, мої сумні і радісні дороги». Промайнуло життя, але завжди син пам'ятає про рідну землю, у серці завжди житиме спогад про рідну неньку, про незабутні дні дитинства, про рідній поріг, до якого завжди хочеться повернутися, де б не був:

Мені війнула в очі сивина, Та я нічого не везу додому, Лиш згорточок старого полотна І вишите моє життя на ньому.

Бо все життя героя, що ототожнюється з життям кожного з нас, вмістилося на вишитій вправними маминими руками сорочці.

Щоб пізнати душу поета, треба зрозуміти край, де він зростав, де формувались його погляди, де міцніли його принципи. Прикарпатські землі багаті традиціями, що передаються від батьків до дітей. Тому вірш «Два кольори» наповнений суто фольклорними образами, природними асоціаціями. І тому так природно сплелися в творчості Павличка радощі та смуток, любов та розчарування, юність та зрілість. Герой його поезії передусім безмежно відданий своїй землі, своїм традиціям, адже все це — вічне. Тому ліричні вірші та пісні поета відгукуються в серцях сучасників так же, як будуть находити розуміння і в наступних поколіннях.