Міфологічна основа комедії «Пігмаліон» Бернарда Шоу

Колись на острові Кіпрі був великий митець Пігмаліон.

З міфу «Пігмаліон»

«Колись на острові Кіпрі був великий митець Пігмаліон» — так розпочинається давньогрецький міф про Пігмаліона. Цей відомий цар Кіпру славився також тим, що страшенно не любив жінок і був запеклим холостяком. Усього себе він віддавав керуванню державою і своєму захопленню — різьбярству. Пігмаліон вирізьблював скульптури з мармуру, із дерева, із слонової кістки, витворював їх' із глини. Одного разу він витворив із найкращого мармуру жіночу фігуру — вона була така вродлива, що подібної ще не бачив митець у своєму житті. Обличчя її мало дивовижну вроду, вона здавалася живою, і руки прекрасної Галатеї (так назвав її Пігмаліон) ніби простягалися до нього і обіцяли величезне щастя. Пігмаліон закохався уперше в житті, але кохана його стояла мовчазна й незворушна. Не знаходив спокою Пігмаліон. У серці його оселилося те, від чого він зарікся, — любов! Дні і ночі прохав Пігмаліон богиню кохання Афродіту, щоб вона оживила Галатею, але богиня довго гнівалася на того, хто ніколи не визнавав високого почуття кохання. Та зрештою, побачивши, як по- справжньому кохає та страждає Пігмаліон, вона змилостивилася над ним і оживила Галатею.

Це міф. А тепер — Бернард Шоу. Це письменник-парадоксаліст. Уся Англія знала: якщо ввечері англійці подивилися виставу і вона їм сподобалася, то на ранок можна чекати «розгромної» статті від Бернарда Шоу. Він був не таким, як усі. І що це означає? Це означає, що й міф «Пігмаліон» він покаже не таким, яким його знає увесь світ. Але англійці (особливо ті, що жили в вікторіанську добу) все-таки чекали, що автор дотримається правил — який міф, така й драма. Але Шоу тільки сміявся з них. Він використав закон «возику з яблуками» — возик той самий і яблука ті самі, але коли возик перекинути, то скласти яблука в тому ж порядку не вдасться. І от Шоу перекидає возика... Лондонці приходять на виставу «Пігмаліон», а драматург їм підсовує «Анти-Пігмаліон»!—

Щось тут не те! Де тут міф? — дивується один джентльмен.—

Дивак Шоу щось наплутав. Чого можна чекати від неосвіченого ірландця? — кидає репліку інший.—

Так, так, так... Але в цьому щось є, — втручається у розмову третій.—

А є так, як у нашому житті. Міф — то казка, а життя — це вам не казка, — починає закипати ще один.

Саме такого обговорення, певне, й хотів Шоу. Він хотів розворушити таких благопристойних, традиційних, холодних і дуже правильних англійців. Хотів викликати їхню реакцію, примусити обговорювати реальні, життєві проблеми. А то що ж виходить? Іде собі лондонець до театру і споглядає, як цар Кіпру одружується з нікому не відомою красунею без роду і племені — і нічого, усі задоволені, усі щасливі від того, що історія має щасливий фінал. А Шоу повертає глядачів до реалій — що ж скажуть лондонські багатії, якщо відомий аристократ візьме та й одружиться з біднячкою? «Та ні! Ніколи!» — закричать вони й будуть відвертатися від того, хто посмів порушити вікові традиції королівської Англії. Як можна привести сміттярку у пристойне аристократичне товариство? Отак Шоу й показав обличчя подвійної моралі сучасної людини. У своїй п'єсі Шоу спеціально не доводить історію до закоханості: Еліза та Хіггінс навіть не повинні й натяку робити на якусь там любов, бо такого у житті й бути не може! Ось так на міфологічній основі автор висвітлює проблему номер один — проблему соціальної нерівності в суспільстві. Щодо проблеми номер два — кожна людина від природи є талановитою, то й тут автор стоїть на міфові. Пігмаліон у міфі бере природний, необроблений матеріал («грудку бруду») і витворює з нього досконалу красу. Так само Хіггінс «підбирає» на вулиці брудну, неосвічену квіткарку і витворює з неї дівчину з гарною вимовою і прекрасними манерами — герцогиню. Дівчина «має чутке вухо», навчається швидко, вона за своїми манерами навіть краща за багатьох справжніх аристократок. Але що далі? Далі її не пустять. Вона не має права ступнути у вищий світ, якщо заявить, Що вона не «угорська королівна», а донька сміттяра. От так — Галатея (Еліза) ожила, змінилася, стала досконалою, але що робити Далі ні вона, ні Хіггінс не знають. Професор, хоча й незалежна, прогресивна людина, яка не дуже зважає на прийняті правила (він може сідати на стіл, їсти вівсянку прямо з каструлі, витирати руки об халат), усе ж таки десь усередині — закостенілий «старовір» — він не зможе покохати дівчину з «дна». У якості прислуги — так, у якості секретарки — так, але щодо одруження — це вже ні, таке навіть незалежному Хіггінсові не спадає на думку.

Тепер можна перейти й до останньої проблеми, пов'язаної з міфом: відповідальності творця за долю тих, кого вони «сотворили». Міфологічний персонаж не тільки створив щось нове, але й надихнувши у свій витвір життя, взяв на себе відповідальність за подальшу долю прекрасної Галатеї — вона стала його дружиною, у них було троє дітей