Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





«Лебедина зграя» Василя Земляка як зразок «химерної прози»

«Лебедина зграя» Василя Земляка як зразок «химерної прози»

У шістдесятих роках XX ст. в українській літературі виникла опозиція диктатурі методу соцреалізму. Однією з найбільш помітних течій була так звана «химерна проза», яка насміхалася з офіційно узаконених догм, зведення особистості до стандарту, фальшивої патетики, видобувала з надр народної пам'яті дотепне слово. Її ознаки: запозичення стильових рис бароко, емоційність, експресивність, поєднання реального з міфологічним, часово-просторові зміщення, химерні метаморфози героїв. Серед письменників, які прагнули не стилізувати, а сягнути змістових глибин народнопоетичного світобачення, виділяється Василь Земляк зі своїм твором «Лебедина зграя», де елементи народної сміхової культури становлять одне з головних джерел «химерності».

Уже перші рядки роману настроюють на іронічний тон, відразу відчувається символіка образів — українське село початку 1920-х років має назву Вавилон. У той час, коли точилася смертельна «класова» боротьба та виникали комуни, рядове село з нерядовою назвою ніби уособило в собі глобальні історичні проблеми. Культурні вітри віють звідусіль, ідеологічні бурі збивають з ніг, усе перемішується — реалістичне з фантастичним, народне з модерновим, все то зливається, то протистоїть одне одному. Мова йде про перші кроки колективізації в українському селі. Події зумовлюються змаганням двох сил, породжених як соціальною, так і історичною реалією. З одного боку — селяни, які сприйняли нове та об'єднались у комуну. З іншого — багатії: Бубели, Гусаки, Раденькі, що розбагатіли власною працею; Пав люк, який надірвався, грабуючи панську кузню. Вони цього нового не можуть прийняти, бо це руйнує не тільки їх світобачення, це нове, — руйнує самі їх життя. Але все так зв'язано, так споріднено: брати Соколики пішли брат проти брата, Петро Джура переходить на інший бік, зі стану бунтарів виходять Скоромний із синами та Везкоровайні. Дивак-трунар, який завше ходить зі своїм цапом Фабіаном — особлива постать. Як і кожний справжній філософ, Левко Хоробрий намагається залишитись осторонь, але це йому, звичайно, не вдається. Тут все значуще, глибоке, практично немає другорядних персонажів — кожен на своєму місці живе об'ємно, яскраво. Навіть ті, що з'являються на сторінках епізодично — Андріян, Орфей Кожушний, лікар-«марсіянин», Тихон Пелехатий, Отченашка — вимальовані опукло, живо. Що вже казати про Данька та Лук'яна, Даринку, Явтуха Голого з його Прісею, Кіндрата Вубелю з Парфеною, Клима Синицю, Пилипа Македонського! Ніякої «соцреалістичної» стандартності! Виразні характери, розмаїття соціально-психологічних типажів, — кожен думає по-своєму, кожен говорить своє, кожен діє за велінням своєї, і тільки своєї природи. Кожен говорить на «своїй мові», але взяті разом вони створюють ту цілісність, ім'я якої — український народ, народ у всьому своєму багатоголоссі. Взагалі, немає ніякої однозначності, однобокості. Під час панування комуністичної ідеології, коли письменник був вимушений дотримувати певні правила, це було справжнім подвигом. Багатії мають свою «правду»: тяжкою працею заробили вони свій достаток, та й дуже вони люблять свій Вавилон, бо своїми руками викохали, виплекали його. Але до кінця співчувати їм заважає те, що вони зовсім безжальні — на своєму шляху в прямому розумінні «йдуть по трупах».

Але й бідняки, що згуртувались у комуну, теж не ідеальні — Боніфацій нікому в житті не зробив добра, «рокова» Мальва зовсім не відчуває любові до рідного села, Рубан без співчуття вирішує долі інших, вносячи їх до списку на виселення. Жорстоке життя у Вавилоні на зламі епох: гине поет Володя Яворський, гине вітряний сторож, у якого «все вже позаду», вбивають Боніфація, не жаліють його жінку Зосю з малим на руках. То й уже не дивує, що коли вибухнув бунт, то розстрілюють і правих, і винуватих. «Не треба крові! Не треба!» — кричали жінки. І можна лише здогадуватися, до яких ще трагедій дійшло б, якби «в діло» не встряли таки жінки, які підручними засобами врятували чоловіків. А вже потім прибула влада...

Усі «прагли перемоги над Вавилоном». Чи то над Україною? «А Вавилон ховає усіх підряд, за віросповіданням, незважаючи на все інше...» Винуватців заколоту покарали. Хтось залишився у Вави лоні. Хтось виїхав у ті Зелені Млини. Гірке відчуття охоплює в кінці твору — життя змінилося і змінилося безповоротно. І лише Явтух Голий, який увесь час не міг вирішити, до кого йому примкнути, після втечі, повернення, від'їзду, арешту повертається-таки у свій Вавилон. Для цього йому навіть довелося «померти» та «воскреснути». І не можна нам не повернутись до своєї землі, бо лише їй «дано повертати лебедині зграї з далеких світів». Бо лише тут можливе таке поєднання трагедії та ніжності, зла та любові, епічності та іронії, високої філософії та буденної дріб'язковості. Бо лише вона ставить такі питання, від яких неможливо втекти, бо вони завжди всередині абсолютно кожного з нас.