Культура мови, думки, почуттів

Культура мови — це духовне обличчя людини. Так глибоко переконаний носій цієї культури — суспільство, що формує громадську думку. Хоча останнім часом це твердження почали розхитувати своєю творчістю сучасні українські модернові письменники, які пишуть так, як часто розмовляють на вулиці — з нецензурними словами. На загал, можу з ними погодитися тільки в одному: використання цих слів (за їхнім визначенням) виправдовує ідея твору. Сподіваюся, що вони цим не шокують рідних і близьких їм людей. Дивно взагалі, що поняття «культура мови» стала набирати дискусійного характеру. Звичайно, коли приходять молоді на творчу арену, їм хочеться змін, вони виступають «проти» старого, консервативного, закостенілого. Але мені здається, що має бути якась межа для оцих революційних походів. Я аж ніяк не закликаю розмовляти виключно літературною мовою, бо навіть у харківсько-донецькому суржику є певний колорит, так само як полонізми й непередавано мелодійна говірка в селах на заході України.

Культура мови — це насамперед грамотність, тобто дотримання загальноприйнятих літературних норм, дослідження того, яким чином виникли ті чи інші форми, як те чи інше слово примандрувало до нас із інших країн, подолавши кілька кордонів. Культура мови передбачає використання лексичних, фонетичних, морфологічних, синтаксичних засобів мови, аби чітко окреслити думку, передати головну суть судження чи дати можливість слухачеві (читачеві) зрозуміти певний емоційний стан. Тобто дотримання норм мови дає можливість розвиватися нашому інтелекту, бути всебічно розвиненою людиною. Адже ми не говоримо про культуру мови як про щось таке, що було створене в кабінетах. Сучасна українська мова виплекана століттями народом — носієм саме цієї української мови.

Ось що мені розповіла бабуся зі свого дитинства. У селі на Полтавщині дітей змалечку привчали правильно говорити: по-перше, ніхто з ними особливо не сюсюкав, по-друге, коли малеча починала таки розмовляти, мовної культури навчали примовками. Наведу кілька прикладів.

Підходить хлоп'я до гурту і комусь каже: «Здоров!». Обов'язково хтось кине у відповідь: «Здоров» — до коров, а до людей — «здрастуйте». Або ще таке: в українській мові відсутнє слово «да», є слово «так», так от, щоб відучити неохайну в мові дитину від дакання, придумали приповідку. Відповідаючи хтось із дітей скаже: «Да». А йому у відповідь: «Да — свиня вуха пооб'їда» (це означає: треба казати українською мовою «так»). Часте й невиправдане вживання «ну» тут же буде припинене зауваженням: «Не запрягав, то й не нукай». Неправильне вживання слова «жалко» замість «жаль» спричинить зауваження: «Жалко у бджілки». І ще: часто діти, які особливо не турбуються про те, як вони спілкуються, замість запитального «Що?» можуть сказати: «Га?» На таке неввічливе «га» відповідь не забариться: «З'їж те, що плига!» Усі ці примовки, як і скоромовки, лічилки, з найменшого віку виховують у дітях культуру спілкування, культуру мови, врешті.

Тож не засмічуймо нашу мову різним непотребом, дбаймо про культуру душі, а відтак — про культуру мови.