Каяття полегшить душу...

(за творами «Фауст» Й. Ґете і «Катерина» Т. Шевченка)

Вічні теми кохання та зради знайшли своє втілення в багатьох творах світової літератури, бо таким є життя в його найрізноманітніших проявах. Бо Добро і Зло теж живуть поряд, і кожній людині Бог надав можливість вибирати те чи інше. Кажуть, що бувають у житті такі ситуації, коли немає чіткої межі між Добром і Злом. Інколи здається, що'цю межу можна провести, покладаючись на власне сумління: чини так, як серце велить. Але ж серце — це не лише почуття, це і відповідальність перед іншими людьми.

Доля Гретхен із славнозвісної трагедії «Фауст» Й. Ґете багато в чому схожа з долею Шевченкової Катерини з однойменної поеми. Це дівчата-покритки, які виросли в звичайних сім'ях, шанували рідних, ходили до церкви, мріяли про кохання, але жодна з них не мала уявлення про те, наскільки сильним може бути це почуття. Гретхен змалечку дотримується життєвих правил і традицій, працює легко й завзято, бо розуміє, що вона — єдина опора в сім'ї. Але почуття кохання до Фауста нахлинули на неї, наче повінь, як нашестя. Вона неспроможна була боротися з ним. Та і як боротися, коли в сумнівну хвилину людина, думаючи про Добро й Зло, покладається на принцип «чини так, як підказує серце». Саме так вона і вчинила: відкрила душу Фаустові, не думаючи про гріховність своїх вчинків. Але якоїсь миті вона збагнула: «І от тепер я грішна!» Але почуття такі сильні, що вона не владна протистояти їм, хоча напевно відчувала, що це так не минеться. І не минулося: народилася позашлюбна дитина, смерть матері і брата, розлука з коханим, осуд із боку сусідів. Такій вразливій натурі як Гретхен це тяжко витримати: вона збожеволіла.

Схожа доля і в Катерини: росла з батьками, не була переобтяжена тяжкою працею, росла, як і більшість дівчат із звичайних сімей. Але сталося те ж саме лихо: «Покохала москалика, як знало серденько». Віддалася своїм почуттям до останку, кинулася у вир пристрасного кохання, не слухала ні батька, ні неньки: Та зрадив коханий, поїхав — і не повернувся, а батьки, які шанували традиції, виганяють її з дитиною світ за очі шукати батька-москаля. Знайшла його Катерина, та втіхи мало — прогнав її москаль-офіцер, а на сина й не глянув. Катерина у відчаї від такої зневаги втопилася, одним вчинком вирішивши свої проблеми, навіть про дитину на той момент думала якнайменше, покладаючись на добрих людей, що побачать та й підберуть нещасне немовля.

Обидві героїні поплатилися за своє кохання, таке щире й чисте, бо, крім почуття, вони більше нічим не керувалися. Обидві випили до дна чашу горя і сліз. Але щире каяття Гретхен врятувало її душу. Мефістофель вважав, що душа дівчини навік загинула, але Бог простив її, і голос з неба відповів Духу Зла: «Врятована!» Біля небесної брами Фауста зустрічає душа Маргарити, вона йому вибачає все і кохає так, як і раніше. Янголи співають про «вічну жіночність», усепрощаюче кохання та заступництво Богородиці.

Фінал твору Тараса Шевченка — це лише початок шляху каяття, бо Катеринине дитя було врятоване, хлопчик став поводирем у кобзаря. Одного разу пан проїздив мимо цих двох нещасних і впізнав свого сина, впізнав по очах. І відвернувся. Чи буде його душа врятована? Залежить від нього. Адже каяття ніколи не буває вчасним чи невчасним, спізнілим чи раннім, воно або є, або його немає.

І Ґете, і Шевченко у своїх творах показали, яким складним буває життя, як складно жити й перебувати в гармонії і зі своїми почуттями, і з навколишнім світом. Ніхто не може бути застрахованим від помилок, люди їх роблять тому, що вони люди. І каяття до них приходить теж тому, що вони люди. Але завжди люди будуть кохати й вірити у своє щастя, яким би тяжким шляхом не довелося йти.