Загальнолюдські мотиви та гуманістичні цінності в повісті Осипа Турянського «Поза межами болю»

Через сльози і терпіння Шлях веде до просвітління: Хто боровся, скутий тьмою, Тому сонце — мрія мрій.

Осип Туринський

Стиль повісті Осипа Туринського «Поза межами болю» належить до напрямку класичного експресіонізму в розвитку української літератури початку XX ст., у якому мистецтво тісно пов'язане з реальністю, проте вираження знаходить через дослідження глибинних психологічних і душевних процесів, що відбуваються в людині. У творі Туринського зображено загострене суб'єктивне світобачення через призму переживань та емоцій автора в екстремальній ситуації. Письменник засуджує потворні явища життя, жорстокість війн і кровопролить. Безумовно, світ далекий від досконалості, де «слабший мусить померти, аби сильніший вижив». Письменник воював від час першої світової війни, зазнав жахів полону, тому його твір, пропущений крізь власне серце, набуває великої значущості в скарбниці української прози.

За визначенням 0. Туринського, «Поза межами болю» — повість- поема. У центрі сюжету — поневіряння військовополонених, колишніх солдатів австрійської армії, сімох друзів у нещасті: Штранцінгера,

Добровського, Ніколича, Саба, Бонні, Пшилуського та Оглядівського (саме від особи останнього ведеться розповідь). У передньому слові автор зазначає, що вони стали жертвою злочину: «Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства». Утікши від охоронців, чоловіки опиняються наодинці з дикою природою, де лише сніг, холод, голод і жодної живої душі. Найбільша небезпека для втікачів — замерзнути в лютий зимовий мороз. Письменник досить точно використовує оксюморон, щоб передати весь жах ситуації, в яку потрапили герої твору: «Ідуть живі трупи по трупі природи». Здається, що й природа відвертається від нещасних людей: «Чорні хмари закрили заздрісно сонце і блакить неба й повисли над ними, як велетенські чорні крила всесвітнього духа знищення». І далі ті ж хмари — «як казочні упирі». Чи не вперше в українській літературі письменник використовує природу не як тло чи опис, суголосний подіям, а як караючу ворожу силу. Лише в передсмертному маренні природа змінюється у свідомості людини: «Синє небо любо й приязно сміється...»

У кожного з сімох учасників двобою зі смертю була власна життєва дорога, але безжальний вихор війни перетнув їхні долі, і тепер, коли «ніхто й нічо не відзивається на голос болю і туги їхнього серця», раптом ніби саме собою назріває страшне рішення: хтось із них мусить померти, а решта розпалить вогнище з його вбогої одежини й таким чином урятується. Добровський зауважує: «Прокляте те життя, в котрому слабкий мусить згинути, щоб дужчий міг жити». І це стосується не лише їхньої ситуації, це проектується на весь недосконалий світ, що може кидати цілі народи у війну, ввергати їх у коло насильства не заради захисту власної домівки, а заради амбіцій великих можновладців.

Щоб зігрітися, колишній аранжер світських балів Добровський влаштовує химерні й жахливі за своєю суттю танці з уявними «дамами», це дає змогу уявити себе в минулому, віднайти ті острівці, за які гарячково чіпляється свідомість на межі божевілля. Цей дивний танець забирає останні сили, а разом з ними і життя молодого хлопця Бояні. Та завдяки його смерті шестеро тих, хто лишився, мають бодай мізерний шанс вижити. Голод діймав кожного, проте спроба їсти людське м'ясо нічого не дала: кожен волів померти, але не стати людожером. Навіть у такій ситуації людська гідність узяла гору над неміччю людської плоті.

Біля вогнища кожен герой розповіді постає як особистість в екстремальній умові: мовчазний сліпий Штранцінгер у відчаї і з бажання віддати останнє спалює у вогнищі свою скрипку («Оця скрипка — це його очі»); Сабо рве банкноти, що їх підступним чином здобув на війні, і розмірковує, що то значить мати гроші; Оглядівський (оповідач) марить 'дружиною і синочком; Добровський (колишній організатор світських балів) біля вогнища філософськи зауважує: «Ми вже не маємо гроші і також не потребуємо гроші. Тепер ми стали людьми».

Осип Туринський порушує багато проблем у цьому творі: держава й людина; війна й людина; війна й політичні амбіції верхівки; влада грошей; збереження духовності й моральних цінностей, та основною через увесь твір проходить ідея протесту проти війни: «Хай би боги, царі і всі можновладці, що кинули людство у прірву світової війни, перейшли оце пекло мук, у якому люди караються!» Можливо, тоді все на світі стало б інакшим, добрішим: «Тоді боги стали б людьми, а люди братами». Як докір усій спільноті людей звучить авторське питання: «Навіщо ми, люди, вбивали людей?» Оптимістично звучать слова Добровського наприкінці твору, звернені до оповідача, а насправді до кожної людини: «Коли у тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя й до його вищих цінностей переможе смерть». Тож попри трагічність зображуваних подій (живим лишився лише Оглядівський) провідна ідея перемоги духа над матерією яскраво втілена через засоби експресіонізму.

Гуманістичний пафос поеми у прозі, його вселюдська значимість врешті створюють передумови пошуку позитивних ідеалів, без яких людство не може існувати, бо це є