Загальна декларація прав людини та Конституція України: спільне й відмінне

Україна є членом-засновником ООН, впливової та потужної організації, чия діяльність спрямована на захист і дотримання прав людини. Загальна декларація прав людини (ЗДПЛ) була прийнята й проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, вона стала документом, навколо якого зосереджено роботу правників та фахівців у галузі прав людини. Цей документ став також взірцем для забезпечення прав людини в конституціях багатьох країн світу, що стали учасниками ООН.

Україна не так давно відійшла від тоталітарної системи й почала інтеграцію у світове демократичне співтовариство. Ми маємо власний Основний закон — Конституцію, що була прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України XIII скликання 28 червня 1996 року. Конституція — це Основний закон, із яким мають узгоджуватися всі інші закони, що їх ухвалює Верховна Рада. Привертає увагу те, що в нині діючому Основному законі держави проголошені права громадян (розділ II), які раніше не закріплювалися в жодній нашій попередній конституції: право на свободу творчості, право на свободу та особисту недоторканність, право на свободу думки й слова, право на свободу совісті та віросповідання, право на повагу гідності людини, на підприємницьку діяльність тощо. Характерними є й інші ознаки, що закріплені в Конституції: визнання пріоритету прав та свобод людини й громадянина, поділ державної влади на законодавчу, виконавчу й судову, демократична форма правління, соціальна справедливість тощо. Конституція України закріплює не тільки основні форми народовладдя, вона визначає також найважливіші принципи, правила й процедури здійснення народом форм влади. Особливо важливо те, що в Конституції не тільки визначається, а й забезпечується, гарантується здійснення прав і свобод громадян.

Провівши паралель між ЗДПЛ та Конституцією України, можна помітити спільне й відмінне в цих документах. Перша, мабуть найбільша між ними різниця в тому, що ЗДПЛ прийнята як міжнародний документ, що є офіційною програмною заявою для країн- учасниць, а Конституція — це все ж таки конкретний документ, про що зазначено в обох документах. Крім того, норми Конституції — це норми прямої дії, що має важливе значення для забезпечення й охорони прав людини. Українська держава дотримується засад демократичності у своїй законотворчій діяльності. Майже всі статті ЗДПЛ та положення, що в ній закріплені, відтворені в Конституції України. Ясна річ, що це створило реальне підґрунтя для подальшого розвитку країни як демократичної держави. Проте виникає інша проблема. В Україні неконтрольовані громадянським суспільством демократичні процеси інколи набувають значення протилежного від сподіваного. Демократія здавна була бажаним, але завжди недоступним ідеалом. Більш того, розпад СРСР призвів до того, що багато націй згадали про себе, як окремішню національність, але деякі лідери почали це використовувати в шовіністичних цілях. Я свідомо уникаю слово націоналізм, бо стараннями великого «лінгвіста Сталіна» це слово набуло значення, що дорівнює шовінізму. Та це не одне й те ж.

Помітні деякі суттєві відмінності між ЗДПЛ та Конституцією України. Наприклад, стаття 1 ЗДПЛ проголошує: «Усі люди... наділені розумом і совістю, та повинні діяти один стосовно одного в дусі братерства». Це є загальновідомим фактом, про який, до речі, згадує ще Біблія. Проте, якби така норма була закріплена конституційно, то напевно б з'явилися дуже багато проблем. Кожна людина має свої симпатії й антипатії. Проте, коли вона буде діяти стосовно всіх інших з однаковою чемністю, вона втратить свою індивідуальність. Як можна ставитися з повагою і бути толерантним до людини, яка, наприклад, розпалює ворожнечу між людьми тощо.

Стаття 4 ЗДПЛ проголошує: «Ніхто не повинен утримуватися в рабстві або підневільному стані; рабство й работоргівля забороняються в усіх формах». Прямого відповідника цієї статті немає в нашій Конституції, лише в статті 43 зазначається, що «використання примусової праці забороняється», власне, нічого не сказано про рабство. Це є досить претензійним твердженням, що у високорозвиненому суспільстві рабства немає. Удосконалюється суспільство, удосконалюється держава — удосконалюються форми рабства. У своїх формах і виявах воно вдосконалюється набагато швидше, ніж форми захисту прав людини. На жаль. А хто взагалі дав визначення поняттю «усі форми рабства»? Психологічна залежність, коли хтось подавляє особистість, — це рабство чи ні? Отже, в Основному законі має бути розкрите поняття «усі форми рабства», і це буде маленькою цеглинкою в підвалині демократичних процесів в Україні.

Стаття 6 ЗДПЛ проголошує: «Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб'єктності». Це означає, що кожна фізична особа має володіти правосуб'єктністю, тобто здатністю бути носієм прав і обов'язків, здійснювати їх від свого імені й нести юридичну відповідальність за свої дії. Це, звичайно, закріплено в розділі II Конституції України, проте в іншій формі, де також не передбачено шляхи впровадження положення «де б вона не перебувала» в життя та не передбачено заходи, які б контролювали і шляхи впровадження, і дотримання положення у відповідних підзаконних актах та законах.

Стаття 27 у пункті 1 проголошує: «Кожна людина має право вільно брати участь у культурному житті суспільства, насолоджуватися мистецтвом, брати участь у науковому прогресі та користуватися його благами». Звичайно, у статті 54