Епоха реалізму. «Типовий герой у типових умовах» — епоха реалізму.

Епоха реалізму — це доба XIX століття. Найбільш видатними письменниками реалістичної школи є її зачинателі — Стендаль, Бальзак, Толстой, Достоєвський. Думаю, не можна різко розмежовувати літературні епохи — вони не мали таких чітких меж, як, наприклад, перехід учня з шостого класу в сьомий, а з сьомого у восьмий і таке інше. Існували люди з різними смаками, з різними прагненнями, різними звичками й правилами життя, так само були й письменники, які мали різні інтереси. Хтось мав романтичні настрої, хтось натуралістичні смаки, але, загалом, все ж таки реалізм утвердився як основний літературний еталон того часу — XIX століття.

Фредерік Стендаль говорив про те, що роман — це дзеркало, з яким людина йде великою дорогою, «то воно віддзеркалює синь небосхилу, то брудні калюжі». Це означає, що в романі має бути представлене все, що є навколо, тобто реальне, життєве й типове, характерне для багатьох. (Йдеться саме про роман, бо роман на той час був найбільш популярним жанром літератури). Наприклад, Стендаль змалював людину в епоху Реставрації: відходили в минуле одні ідеали (захоплення Наполеоном) та утверджувалися інші (влада золота Й титулів). Це було властивим не тільки для якогось певного провінційного містечка, скажімо, для Вер'єра. Стендаль показав, що і в селі, і в місті, і в провінції, і в столиці йде боротьба між людьми. Вони хапають посади та гроші, не гребують нічим — у хід ідуть і анонімки, і підкуп... Це типові стосунки між людьми, де б вони не жили, до якого б класу не належали — до селянства чи буржуазії, до духовенства чи аристократії.

Оноре де Бальзак заявив про те, що він є тільки «секретарем» французького суспільства, тобто, нічого навіть вигадувати не потрібно — суспільство дає такі багаті сюжети, що тільки встигай записувати! Скільки Гобсеків і Горіо було по всьому світові — не тільки у Франції. І знову ж таки головний рушій усіх подій — гроші, посади. Це реалії життя. (Як точно скаже в XX столітті Воланд у Булгакова про те, що люди не змінилися за триста років — так само люблять гроші...)

Із Франції перемістимося в Росію. І тут мода на роман. Російський роман популярний і за кордоном — у тій же Франції. Тут обожнюють російського дворянина Івана Тургенева, у захваті від графа Льва Толстого, дивуються глибокому проникненню в душу героїв Федора Достоєвського. А далі — Лесков, Андреев, Чехов... Росія просто обганяє Францію. Це інтелектуальне літературне змагання XIX століття! І що ми бачимо? Чи далеко втекла цивілізована Франція від відсталої солом'яної Росії? Ні. Проблеми ті ж самі! Графиня де Ресто у Бальзака забуває про свої материнські обов'язки заради коханця Максима де Трая, заради задоволень і розкошів. Анна Кареніна теж забуває про своє материнське призначення — вона залишає чоловіка й сина заради Вронського, Кожна по-своєму покарана. Гобсек дає позику під відсоток у Парижі — те ж саме у Петербурзі робить лихварка Альона Іванівна. Типове життя — типові герої — типові сюжети. Згубна влада грошей і задоволень спотворює людину.

Мені здається, російські письменники більше заглибилися не тільки в душу своїх героїв, але й показали вихід із ситуації, яка склалася. Наприклад, Раскольніков. Його образ Достоєвський створив так само, як і Стендаль, — відштовхнувшись від кримінальної замітки в газеті. Але герой Стендаля вчинок за вчинком приходить до втрати смислу власного життя, а Достоєвський показує ситуацію протилежну: навіть, коли жити неможливо, треба жити й вірити в краще, вірити в людину. Думаю, що типовою є і ситуація Стендаля, і ситуація Достоєвського. Багато людей не знаходили сенсу свого існування, не знаходили дорогу в житті або були незадоволені тим, що мали, і добровільно вибирали смерть, але було багато й таких, які до кінця днів своїх намагалися себе змінювати, вдосконалювати, прагнули докопатися до істини.

Істину шукають також герої Льва Толстого — Андрій і П'єр. Багато разів помиляються, мають хибні цілі, але продовжують пошуки ідеалів життя. У Толстого в романі «Війна і мир» закладена проста, але геніальна думка: потрібно жити чесно, бути добрим і щедрим на любов. Людей гордих не люблять ніде й ніколи — гине Андрій Волконський, який не зміг переступити через свою гординю, ледь не загинув Родіон Раскольніков у Достоєвського, бо захотів своє «я» поставити вище за чиєсь життя. Типові аристократичні родини змалював Толстой у своєму романі-епопеї: життєві випадки, салонні розмови — це те, чим жили люди того часу. Але найголовніше — не окремі розмови та окремі випадки, все ж таки головним є уміння письменників-реалістів показати основні проблеми свого часу, типові явища, загальні тенденції розвитку суспільства та знайти больові точки, які були загальними для усього суспільства в цілому.

Різні країни, різні люди, різний статок, але проблеми у всьому світі виявилися однаковими. Реальність вона і є реальністю. І якби так сталося, що Бальзак чи Стендаль, Достоєвський чи Куліш раптом чарівним способом ожили, то про що б вони писали? Здається, про те ж саме.