Еволюція образу Раскольнікова в романі «Злочин і кара» Федора Достоєвського

Коли читаєш роман Федора Достоєвського «Злочин і кара», здається, від першого знайомства з Родіоном Раскольніковим до його страшного злочину і потім до покарання час тягнеться довго. Виявляється, пройшло всього тринадцять днів з того моменту, коли колишній студент вийшов зі своєї комірчини «на пробу» і, зрештою, прийшов у поліцейський відділок, видихнувши слова: «Це я убив...»

З першої сторінки роману одразу ж знайомишся з головним героєм — бідним студентом, який не має грошей на навчання, на обіди, на квартиру, погано одягнений, але красивий, темноволосий, стрункий, і проймаєшся симпатією до нього. Мені здається, письменникові вдалося показати головне у Родіонові — совість. Якби її не було, то у нас не виникла б симпатія до нього, не було б переживань за бідного студента (як, наприклад, зовсім не шкода Гренуя у Патріка Зюскінда).

Як вдалося Достоєвському показати зміни, що відбулися з головним героєм? Як проходить еволюція? На думку прийшов такий собі каламбур: еволюція через революцію. Достоєвський, перш ніж знайти істину в житті, пройшов через ешафот, каторгу, через революційну ідею. Можна сказати, що він помер для того, щоб відродитися в новому вигляді (адже громадянська страта на Сінній площі — це символ смерті).

І свого героя автор проводить через подібне. Тільки у Достоєвського була революційна ідея, гурток Петрашевського, прагнення змінити світ на краще. Раскольніков — індивідуаліст, одинак, але він прагне того самого — зробити життя кращим. Автор вирішує головну задачу: чи можна зробити світ щасливим за допомогою насильства? І показує, як ідея насильства втілюється у життя, як нею можна скористатися, але людина з совістю ніколи не зможе жити, знаючи, що в основі її піраміди щастя лежить злочин. Достоєвський поставив перед собою таку задачу: показати людям, що красивим цей світ можна зробити не вбивством, а тільки красивими справами, любов'ю.

Родіон замислив убити стару лихварку — зловредну, нікчемну, нікому не потрібну, від якої нікому немає користі, а скоріше навпаки. Він і навчання закинув, усе думав і думав. Він навіть написав статтю в журнал про ці свої роздуми — про поділ людей на дві категорії. Одна категорія ніби має більше прав на існування і на те, щоб «нове слово» в історії сказати, а інша тільки для того створена, щоб бути матеріалом для продовження роду. Родіону хотілося вирішити питання, до якої категорії людей він належить: Наполеон він чи створіння тремтяче?

Похід «на пробу» був ніби й вдалим, але варто було вийти Раскольнікову з квартири Альони Іванівни, як йому зробилося огидно, що він цілий місяць міг жити з такими бридкими й мерзотними думками. Він вирішив відмовитися від задуманого. Але спокуси не дрімають: випадково він почув, що Лізавети не буде вдома, випадково на очі йому потрапляє сокира... І все — Родіон не може себе зупинити, ніхто не трапився йому такий, хто б відговорив його від цієї дикої ідеї. Якби ж то раніше він познайомився із Сонею! І ось стара лихварка вбита (а разом з нею — ні в чому не винна її сестра Лізавета). Чи стало легше герою? Ні! Навпаки! Три дні Родіон у гарячці, він не радий навіть матері й Дуні, які приїхали в Петербург. Як і бідний нещасний Лазар, він три дні «був мертвий», його було привалено каменем. Думаю, це кульмінація роману. Тут Родіон має залишити свою страшну думку про право на вбивство. А він продовжує думати: стара — це тільки «воша», «тарган», її життя нічого не значить... Але як з цим жити? Ось тут герой має зняти з себе оту нелюдську личину та починати відродження людини, яка ще є в ньому, яка ще не вмерла. Але личина не так скоро знімається: Родіон вперто не хоче визнавати себе винним. Він зізнався у вбивстві, «бо совість замучила», але винним себе не вважав.

Суд... Каторга... Родіон носить у серці злість. Він похмурий і непривітний. Здавалось, Родіону хоч тут має бути легше — його оточують злочинці, а не чесні люди. Але й каторжани накинулися на нього у церкві, називаючи безбожником, били його за те, що він показував свою гординю, дивився на них зверхньо. Убити хотіли за нелюдськість.

Незатишно було Раскольнікову. Чому Соню любили скрізь, а його ніде? Не Соня збиралася зробити щасливим усе людство, а саме він цього хотів! У чому ж річ? Відповідь проста, вона лежить в одній із Заповідей Господніх: «Возлюби ближнього свого...» Соня любила людей, допомагала кожному, хто потребував того. Вона віддала себе в жертву дітям, мачусі, батькові, потім пішла з Родіоном на каторгу. Серце її було сповнене любові до людей — і люди платили їй любов'ю.

У серці Родіона постійно вирує хаос. Коли ж прийде спокій? В останній сцені ми бачимо, як Родіон, зрештою, змінився, ніби аж тепер настає воскресіння Лазаря! Хвилювання за Соню, переживання за неї допомагають йому розтопити власне серце, випустити на волю те добро,-що так довго Родіон заганяв у якісь темні