Доля народу крізь призму авторського бачення й оцінки

(за твором Олександра Довженка «Україна в огні»)

Слов'янство поки що дало світові в кінематографі одного великого митця, мислителя і поета — Олександра Довженка.

Чарлі Чаплін

Про Олександра Довженка сучасники розповідають, що він дуже любив красивих людей, І красу він сприймав не тільки вроджену, він любив усе красиве в людині: поведінку, чемність, охайність, особливо ж його приваблювали люди з красивою доброю душею. Тож не дивно, що він у своїй творчості обстоював людину як неповторну особистість з її внутрішнім світом і, головне, з її почуттям власної гідності.

Великому майстрові доля відвела час, коли влада в Україні (і не тільки в ній) була узурпована представниками однієї партії — комуністичної, це був час, коли сталінська система нівелювала людину навіть не до коліщатка-гвинтика, а до статистичної одиниці без імені-прізвища, без роду-племені. І в таких умовах творив свої шедеври неповторний, геніальний Майстер і великий правдолюб — Олександр Довженко. Він написав багато творів, де висловив щире захоплення своїм мужнім, працьовитим, талановитим, красивим, високоморальним народом (кіноповісті «Зачарована Десна», «Повість полум'яних літ», «Україна в огні», оповідання та ін.). Як митець, Довженко завжди відстоював активну громадянську позицію, що ґрунтувалася на моральних засадах, а не на лозунгах, і завжди висловлював свій протест проти пасивності, покірності долі. Тому особливо яскраво це відбилося в його оповіданнях, «Щоденнику», кіноповісті «Україна в огні».

Кіноповість «Україна в огні» була написана Довженком у розпал війни — у 1943 році (надрукована вона була вже після смерті автора через 23 роки), хоча задум виник ще в 1941 році, коли Довженко довідався, що Київ захопили німці. Коли твір уже був написаний, його розкритикували, паплюжачи самого автора, Довженко у своєму «Щоденнику» занотовує: «Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» — це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і про його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо, видно, не потрібно, крім панегірика». Не дивно, що Сталіну цей твір не сподобався, і він особисто заборонив друкувати його. Наближене оточення Сталіна радило Довженкові переписати твір, зменшити гостроту порушених проблем, навіть цинічно підказували, що, мовляв, треба по твору «порозкидати серпочки-молоточки», дивись і щось вийде з цього. На це Майстер не пристав, для нього правда, як і мати, — одна-єдина, якою б вона не була.

Твір, до якого ввійшли оповідання «Перемога», «Незабутнє», «На колючому дроті», уривки з «Тризни», — це гостра реакція Довженка на трагедію рідного краю. Автор відобразив складні, драматичні події війни, показав і людське благородство, і людську підлість, це — чесна і неприхована правда про перший період війни 1941-1945 рр., це розповідь про подвиг народу-воїна, народу-миролюбця, який виніс на собі страшний тягар і переміг. Твір за широтою узагальнення, за філософією протистояння людини і війни не тільки підіймався над усіма іншими творами, написаними про війну, але й гостро суперечив комуністичній ідеології, апологетом якої був Сталін. До того ж Довженко насмілився не просто прославити радянський народ, а порушив проблему національної самосвідомості в цей трагічний момент. Про цю проблему ми ще не раз прочитаємо в його «Щоденнику», власне, його нотатки також органічно влилися в кіноповість «Україна в огні». Назва твору має символічний підтекст: Україна палає у вогні війни, але вона палає і від гніву народного: «Такий страшний був світ у бою. Одна лише людина могла витерпіти бій...» Показовою є зав'язка твору — це момент евакуації «втікачів», коли селяни, що були прив'язаними до землі, дорікають першим у легкодухості, а ті — що вони лишилися чекати ворога. А далі все закрутилося в жорстокому вирі війни: відступ радянських військ, поява зрадників (Заброда), і всюди крокувала смерть, забираючи життя. Вражає масштабність охоплених подій у кіносценарії: фронт, село *Тополівка, гітлерівська Німеччина.

Однією з причин трагічного початку війни письменник вважав ту, що радянським воїнам «ніхто не став ... у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії». І читаємо в «Щоденнику»: «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимсь забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж і рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас. Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас».

Головним героєм твору є Україна, що вкотре вже стала руїною. Митець найбільше приділяє уваги болючій темі — жінка і війна. Перед нами постають образи трагічні й величні водночас: насамперед це — берегиня роду (Тетяна Запорожчиха, її донька Олеся, Христя Хутірна, Мотря Левчиха). Цілісний і величний за своєю суттю є образ Олесі: «Красива й чепурна, невсипуща в роботі і скромна». Образ Христі — трагічний, бо її прилюдно в партизанському загоні суджено за щирість і правду. Доля Христі символізує долю України, покинутої на глум і розтерзання. Тому Христя запитує: «...Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому в вашому районі до війни ви міряли дівочі наші чесноти головним