Героїзм чи трагедія?

(за твором Тараса Шевченка «Гайдамаки»)

Аж ніяк не хочу, щоб мене звинувачували в неповазі до великого Кобзаря чи в нелюбові до української літератури, але хочеться висловити деякі свої міркування щодо розгляду твору Тараса Шевченка «Гайдамаки» на уроках української літератури.

Безумовно, що народ утисками можна довести до такого гніву, до такого стану, що людям краще померти, аніж так жити. Але померти не просто так, а відстоюючи свої права. Власне, цьому й присвячений зазначений твір Тараса Шевченка. Але, на мою думку, під час вивчення цього твору слід більше говорити про трагедію народу, який доведений до відчаю, до такого стану, що жити так немає просто ніяких сил. А з почуттів лишились тільки гнів і ненависть до поневолювачів. Ці почуття настільки сильні, що туманять розум і серце, бажання звільнитися від них вихлюпується в бажання помсти.

І відбувається людиновбивство, жорстоке за своєю суттю, бо це вже не зовсім люди, раз вони можуть нищити, не жаліючи нікого: ні дітей, ні старих. Ненависть настільки застить очі, що батько нищить своїх дітей. Це велика трагедія, спричинена несправедливістю, але аж ніяк не героїзм, коли Ярема «по три, по чотири так і кладе», а навколо — ріки крові. Це страшно. Але не героїчно. Героїзм — це коли заради народу, заради його волі людина здатна на неймовірний учинок. Але ж не на такий, що суперечить загальнолюдським цінностям, бо то вже не героїзм, а щось інше. Це знов-таки про Ґонту, який убив власних дітей. Тому я й беруся стверджувати, що цей твір — скоріше трагедія, аніж показ героїзму українського народу в боротьбі за власне місце під сонцем, за можливість просто бути собою в цьому світі. Тому мені зрозумілі критичні зауваження Пантелеймона Куліша щодо цього твору. Він протестував проти показу жорстокості повстанців, але ж повстання дійсно було кривавим, «не ріки, море розлилось» тієї людської крові. І саме в цьому трагедія описаних подій. У нашій історії чимало таких трагічних сторінок, коли (як сказано в Біблії) «брат ішов проти брата, син проти батька». То хіба це героїзм? Це трагедія, де людські долі переплітаються в кривавому місиві, і годі шукати крайнього чи винного у тій кривавій колотнечі. Безумовно, що передумови до такого страшного лиха є, і причини є, але немає тут героїв і бути не може. Бо там є дитячі сльози, крик жінок і старих людей. Де немає місця милосердю, там немає вороття до світлих днів.

Тож прочитаймо ще одну трагічну сторінку нашої історії, вдумаймось у ті події, помолімось за душі загиблих, поміркуймо над тим, щоб це ніколи не повторилось.