«Війна і мир» — історичний і психологічний роман-епопея Льва Толстого

Без ложной скромности — это как Илиада.

Л. Толстой

«Війна і мир» — твір Льва Миколайовича Толстого — явище унікальне. Навіть із суто зовнішнього боку фоліант із чотирьох книг, із чотирьох томів — це вже вражає! Сторінка за сторінкою вимальовуються події тих далеких часів і стають ближчими та зрозумілішими далекі історичні постаті Кутузова й Наполеона, зовсім по-іншому, ніж у підручнику з історії, бачиш події 1812 року; але найбільше мене особисто схвилювали життєві долі Наташі Ростової, Андрія Волконського, П'єра Безухова, Долохова, Марії Волконської, Соні і навіть красуні Елен. В «Енциклопедії світової літератури» мене вразили слова Л. Толстого: «...якби мені сказали, що те, що я напишу, будуть читати теперішні діти років через 20 і будуть над цим плакати й сміятися, й полюблять життя, то я би присвятив йому (романові) усе своє життя». Оце так скромність! Видатний письменник Лев Толстой не сподівався, що його твори будуть читати через 20 років, а їх читають і через 120! У чому ж секрет? Думаю, саме тепер ще раз можна подивитися на тему твору — і все стане ясним: цей роман і історичний, і психологічний. Автор розпочинає оповідь у світському салоні Анни Павлівни Шерер. Здається, салонні бесіди не мають прямого зв'язку з історичними подіями, життям головних героїв, але саме тут закладається основа усіх подальших перипетій як історичних, так і сімейних. Лев Толстой намагається поєднати в одне ціле життя окремої людини (не має значення, аристократ це чи селянин, полководець чи солдат) і розвиток історії людства, Всесвіту. Письменник досить ясно викладає складні речі. Адже уявити життя всього людства від його зародження і дотепер, розібратися в законах існування людського життя непросто. Але дещо мені відкрилося, коли відбулося моє хай і не дуже глибоке, але все-таки знайомство з світоглядними основами Толстого. Так, ще в дитинстві Лев разом з братами грався у «муравейних» братів. Весь світ йому здавався схожим на мурашник. Усі самовіддано працюють, кожен старається задля загального блага. Ніколи один мурашник не нападає з війною на інший, немає агресії і ворожості, як то буває у людей. Так от і люди всього світу мали б бути такими — добре та старанно виконувати свою справу, берегти власну домівку, не руйнувати, а примножувати. Тільки загальна праця та покладання на волю Божу, на думку Толстого, може привести людство до загального щастя.

Саме під цим кутом зору і показані історичні постаті Кутузова й Наполеона. Дві протилежності. Два полководці. Вони зовсім різні і зовнішньо, і за характером. Наполеон пихатий, нестриманий, егоїстичний. Певне, він людина авторитетна, якщо заради нього солдати можуть кинутися у крижану воду і демонструвати чудеса героїзму (як це було з польськими бійцями), але навіть тоді, коли люди заради нього жертвують своїм життям, на обличчі його з'являється гримаса невдоволеності. Це егоїст. Самовпевнений і жорстокий агресор. Кількість людських життів заради досягнення своєї мети його ніколи не хвилювала.

Зовсім інший Кутузов: спокійний, урівноважений. Він інколи здається навіть байдужим до загальної справи (як це побачив Волконський на військовій раді), але Кутузов цінить солдатські життя. Саме тому й горіла Москва, що полководець розумів: в іншому разі буде кривава бійня, і битва буде програна. Крім розуміння, військового розрахунку, тактики, у Кутузова є ще одна риса — він вміє покладатися на волю Божу, використовувати хід подій, сприймати їх такими, які вони є. Таким чином, Толстой показує, що розвитком історичних подій керує не людина, а щось вище. Зло завжди буває покаране. І от загарбник, агресор, символ зла — Наполеон покотився від Москви, і російській армії залишалося лише наздоганяти й добивати рештки французьких військ.

Толстой за час написання «Війни і миру» назбирав цілу бібліотеку додаткової-літератури, багато читав, навіть виписував із Франції спеціальні журнали, знайомився з тогочасною модою — усе для того, щоб відобразити епоху реалістично. Декілька разів він сам виїздив на Бородінське поле, малював схеми розташування наших та французьких військ, уявляв, як усі події відбувалися насправді. Письменник добре знав, про що пише, тому твір його читати легко й цікаво. Історичні постаті змальовані так, що вони постають перед нами не якимись «документальними», відстороненими особами, а персонажами, які тривожать душу. Оця тривога в душі — це те, що називається «психологізмом». Не уявляю, як Толстому вдавалося так проникнути в підсвідомість кожного персонажа. Хвилюється Андрій перед поїздкою на війну чи перед Аустерліцьким боєм — хвилююсь і я; разом з Ростовою я переживаю, коли вона закохалась в Андрія, а потім заплуталася у своєму романі з Курагіним; хочеться застерегти П'єра, коли його майже насильно одружують з Елен або коли він втягується в дуель з Долоховим. Або ж, наприклад, Денисов: він приїхав з Ростовим у Москву і стоїть на порозі графського будинку. Уся рідня кинулася обіймати, цілувати Миколу, а він почувається самотнім, нікому не потрібним у цій щасливій родині, аж ось Наташа летить до нього й кидається на шию: «Денисов, голубчик!»