Візуальна (зорова) поезія сьогодні

Відродження візуальної поезії в сучасній українській літературі

Візуальна (зорова) поезія — це окремий вид мистецтва, який відрізняється від традиційної поезії, побудований на межі словесного, графічного, живописного варіантів зображення тексту. Класичні зразки української зорової поезії сягають іще часів Івана Величковського. У XVII столітті одним із різновидів епіграматичної поезії були так звані курйозні і, зокрема, фігурні вірші. Естетичний смисл цих словесних «іграшок», як їх називав Іван Величковський, полягав у тому, щоб стимулювати інтелектуальну гру, яка б допомагала осягнути невідоме й незрозуміле та давала естетичну насолоду від «розгадування загадок».

У XX столітті на початку сімдесятих років «ракотворчість» відроджує В. Лучук. А вже у 1991 році з'являється об'єднання «Голінних ентузіастів рака літерального» — творчий гурток поетів- паліндромістів «Геракліт», яскравими представниками якого стали М. Мірошниченко, В. Женченко, А. Мойсієнко, І. Іов, Н. Гончар та інші. Безперечно, саме зараз, у століття інформаційних технологій, синтетичних культур, літературні експерименти з формою внутрішньою та зовнішньою стають знову актуальними. Читач, який майже звик отримувати готову інформацію, змушений замислюватися, напружуватися, аби почути, побачити та синтезувати почуте й побачене в єдиний образ.

Сьогодні в літературознавстві з'являються й інші терміни на позначення «ракотворчості» — «поезомалярство», «поезографія», «поезографіка», «візіопоезія», «зорослов», які відображають саме синтез, поєднання різних видів мистецтва, оскільки у фігурних віршах словесна чи буквена гра набуває живописних графічних форм. Творення паліндромів полягає у відштовхуванні від слова та через симетрію народження несподіваного образу. І хоча симетричність рядка може не вловлюватися на слух, але на читача сам вигляд вірша, його графічна симетрія справляють величезне враження, дають відчуття небуденності прочитаного, підносять його на рівень таїни, магічної сили, закладеної в глибині, у структурі самого слова. Тож творення «раків літеральних», що мають зміст, вимагає від автора неабиякої філологічної ерудиції, справжнього мовного чуття, уміння винаходити «зорові рими» для зорової поезії (М. Сарми-Соколовський).

Серед сучасних творців зорової та паліндромної поезії оригінальністю відзначається лірика М. Мірошниченка: збірки «Рік-осокір», «Око», «Узір зрізу»; М. Сарми-Соколлвського: твори «Водяний млин» (текст оформлений у вигляді коловоротів), «Вікно зорової поезії» (зі слів складено малюнок вікна), «Тунель», «Вітряк» відповідно побудовані у формі тунелю й вітряка, «Дзвін гетьмана Івана Мазепи», «Писанка», «Кобзарям Коліївщини». Справжніми перлами «рака літерального» є твори А. Мойсієнка: збірки «Шахопоезія» (авторський термін «шахопоезія» увійшов як до «Літературознавчого словника-довідника», так і до «Малої української енциклопедії літератури»), «Віче мечів», у яких маємо яскраві зразки зорової та паліндромної поезії — «Хижих мечем мирим», «Жарт — суму страж», «Ерот і Всесвіт оре».

Поєднання слухових і зорових образів має потужний вплив на читача, ніби дозволяючи йому бути присутнім під час великого таїнства творчості. Автори ніби «витискають» із кожного слова усі можливі смисли, замикаючи їх у єдину ідею поезії, співавтором якої, за влучним зауваженням А. Мойсієнка, є рідна мова.