на мою думку, спілкування з поезією збагачує духовний світ людини, урізноманітнює його і — неодмінно — додає йому шляхетності. «Зів'яле листя» Івана Франка; «Стояла я і слухала весну», «Лісова пісня» Лесі Українки; «О, панно Інно», «Коли в твої очі дивлюся» П. Тичини; «На білу гречку впали роси» М. Рильського; «Так ніхто не кохав», «Білі акації будуть цвісти» В. Соеюри; «Є в коханні і будні, і свята» В, Симоненка; «Маруся Чурай», «Світлий сонет» Ліни Костенко — усі ці твори так чи інакше сповнені великим почуттям — безумовно реальним, іноді світлим, іноді болючим, коли взаємним, а коли й нерозділеним.
Перелік імен поетів і назв віршів можна продовжувати нескінченно довго. Але я спинюся. Спинюся на імені геніальної Ліни Костенко, нашої сучасниці. Тема кохання наскрізна в її творчості, її інтимна поезія — це класика української любовної лірики. Її поезії своєрідні, красиві своєю викінченістю, мистецьким виконанням. Кожен вірш Ліни Костенко, кожна її фраза вражають.
Любов для поетеси — почуття світле. Недарма поезія, у якій ідеться про закоханість сімнадцятирічної дівчини, названа «Світлим сонетом». Цей вірш настільки правдивий, що мені здається, що Ліна Костенко просто піддивилася за моєю подругою, а втім, ні — за мною! Це такими самими словами, тільки в прозі, мама втішала мене, утираючи наші сльози — мої та її... Пройшов якийсь час, і я вже починаю розуміти — це тільки перший досвід, це не трагедія, а ніби урок на майбутнє. Я стала багатшою: тепер у мене будуть власні спогади. А Ліні й мамі я вірю — буде і в мене ще кохання. Розділене. Щасливе.
Добре, що Ліна Костенко так назвала вірш — «Світлий сонет». Але чому саме так? Насправді це знає лише вона. Ми ж можемо лише припустити, що сонет — це дуже витончена форма поезії, як витончене власне і саме кохання. А світлий він, тобто сонет, — бо про юність, мабуть, найщасливішу пору життя. Отож «...Ти не дивись, що дівчинка сумна ця. / Вона ридає, але все як слід».
Про правдивість поезії Ліни Василівни Костенко свідчить те, що вірші поетеси люблять люди різного віку (приміром, моя бабуся, мама та багато її знайомих; чоловіки, між іншим, також не цураються!) Кожна жінка ніби впізнає себе. Хоча б у цьому:
Спини мене отямся і отям Така любов буває раз в ніколи Вона ж промчить над зламаним життям За нею будуть бігти видноколи Вона ж порве нам спокій до струни Вона ж слова поспалює вустами Спини ж мене спини і схамени Ще поки можу думати востаннє Ще поки можу але вже не можу Настала черга й на мою зорю Чи біля тебе душу відморожу Чи біля тебе полум'ям згорю.
Лірична героїня і Він закохалися один в одного. Вона боїться кохання, боїться несамовитих емоцій, тому й благає зупинитись. Він, як і належить чоловікові, сильніший за неї.
Ліна Костенко — поет геніальний. їй дано глибоко почувати й точно розуміти, що таке любов, тому вона не терпить приниження цього почуття. Одна з героїнь історичного роману «Маруся Чурай» не витримала й сказала: «Любов — це, люди, діло неосудне. По всі віки. Вовік віков. Амінь». Неосудне, навіть потьмарене зрадою, неосудне, бо — невмируще, як пам'ять про найвищий злет душі, «зоряний час». Це велике почуття запалило в серці Марусі Чурай нетлінний вогонь творчості. Вона увічнила своє трагічне кохання в піснях. І тепер вони мандрують від покоління до покоління, не підвладні ані старінню, ані смерті...
Ось такі, далеко неповні, мої міркування щодо правдивості опису почуття кохання у творах української літератури... Книги на моїй полиці ніби оживають, просяться до рук, промовляють: «Власне вся українська література — це цілковите свідчення того, яке важливе місце посідає Кохання в житті людей».