Алюзія на творчість Джауфре Рюделя й Бертрана де Борна

У травневий світлий час до мене злетів із безхмарного небосхилу вітер. Його необережний порив ворухнув сторінки вічної книги часу й замість мого теперішнього відкрив моїм очам глави минулого.

Того минулого, де жили справжні лицарі та справжні дами, були вірність і честь, коли одної лиш усмішки дами серця було достатньо, щоб надихнути на великі подвиги, за один її погляд чоловік був готовий піти на смерть, а право з іменем коханої на вустах кинутись у бій вважалося найвищою милістю Божою; минулого, коли ще не існувало терміну середньовіччя — час тих віків вважався теперішнім і пульсував навколо. І я, обійнявшись із вітром, відправляюсь у вільні мандри рядками тих сторінок, що відкрились переді мною.

Феодальні двори середньовічного Провансу: суміш кохання, війн, розбратів, подвигів, заправлена красою й мужністю, — та атмосфера, де народилась пишномовна поезія трубадурів, поезія, яка «дивовижним чином розвила одну з фаз середньовічного життя». Трубадур — це не тільки герой казки. Казковому персонажу відповідають образи реальних людей, які дійсно були вірними своїм сюзеренам, хоробрими на турнірах і у війнах, палкими у своїй любові та геніальними в оспівуванні своєї Дами Серця. Це люди того часу, коли віра в кохання на відстані не вважалась чимось соромним, аномальним і непотрібним; люди тої закваски, у якій алхіміки небесної лабораторії поєднали військову вправність із поетичним талантом, і це поєднання на перший погляд несумісних компонентів народило і в житті парадоксальну симфонію: культ дами та культ війни. ї хай скиснуть, як погане молоко, скептики, які вважають смислове навантаження поезії провансальських творців просто даниною етикету, банальними умовностями тогочасних куртуазних тонкощів. Якби ця витончена брехня була правдою, то ми б не змогли насолоджуватись лірикою трубадурів (віртуозів рими, винахідників нових строф, творців складних форм!). Але вона — лірика — пройшла крізь віки й зберегла всю свою глибину, яскравість, ніжність, і це вдалося тільки через те, що красиве плетиво слів дійсно було інспіроване високими почуттями.

І зараз перед моїми очима вітер гортає сторінки реальних картин, які лише можна було уявити, насолоджуючись солодким стилем альб, кансон, пасторелей, тенсон, балад — тих творів, що є лише рефлексією часів, настільки ж яскравих та насичених, наскільки несамовитих і відчайдушних. ...Я бачу, як знатний князь, лицар і трубадур Джауфре Рюдель де Блая заради Дами Серця вирушає у хрестовий похід. З ним розділяю і глибину його туги й печалі, і розкіш любові, яка підтримує лицаря. Прекрасний образ Мелісан- ди, графині Триполітанської, оспіваний знатним трубадуром, ніколи не покидав ні його серця, ні його снів так само, як тепер вічно живе у його ліриці. І хоча іноді бувало так, що страшна сила кохання, якому не було суджено втілитись у реальний союз, виривала з вуст поета прокльони, все одно це почуття й образ коханої завжди були провідними зірками над життєвим шляхом Рюделя, який обірвався так, як про те мріяв сам князь Блая: в останні хвилини свого життя він бачить графиню й помирає в неї на руках.

Наступні сторінки несуть у собі гнів і міць, силу, жагу до поєдинків і до крові, бажання перемоги й падіння ворога — все те, чим живуть істинні воїни, до яких належав і видатний поет тих часів Бертран де Борн. Я спостерігаю за мужньою постаттю барона, закутого у розкішну броню. Його заклик — «Геть розсудливість і мир, коли є можливість кинутись у вогонь бою!» Лише на презирство цього лицаря можуть розраховувати ті, «чий меч впертий тільки у бездії», хто, потрапляючи у сутичку, так боїться ран, що й «сам не б'є по ворожих рядах». «Адже війна є єдиним заняттям, достойним справжнього чоловіка».

Я бачу лицарські ряди: латників, закованих у тяжку броню, великих витривалих коней, які несуть їх у бій. Разом із сеньйором я рахую намети ворога за ніч до битви; вранці виграю на коні, закликаючи бійців битись до останньої краплі крові; з іншими верхи перепливаю глибокий рів; із силою б'ю накінечником списа у щит іншого лицаря, щоб викликати його на поєдинок; разом із яаііа — сторожем, вірним другом воїна, подаю знак останньому, що встає сонце, ніч скінчилась, і настав час його розлуки з коханою; я плачу й тону у скорботі, стоячи в узголів'ї молодого короля, який щойно помер; спостерігаю за лицарем, який вартує під стінами замку, вдивляючись у вікна вежі, щоб зловити хоча б миттєвий погляд коханої...

...Вітер стихає. Разом із ним щезають видіння, а книгою часу виявляється збірник лірики трубадурів, завдяки якому ми пережили незабутню подорож, відчули смак середньовічного Провансу й повернулись у теперішнє з чіткою уявою про справжню вірність, відчайдушну хоробрість та істинне кохання.