Інтимна лірика Лесі Українки

Надзвичайно важкою була особиста доля Лесі Українки. Тяжко хвора, вона не припиняла боротися за життя, відважно перемагала страшний біль і писала, писала. Не пізнала Леся Українка й щастя кохання. Близький друг поетеси Сергій Мержинський помер фактично в неї на руках. Інтимна лірика Лесі Українки має таку напругу, таку страшну силу, яка могла стати наслідком надзвичайно глибокого переживання, справжнього горя.

Вірші, присвячені С. Мержинському, умовно можна поділити на дві групи — до його смерті і після. Важко Л. Українка переживала загострення хвороби близького друга, бо розуміла, що втрачає його. Надзвичайний смуток, туга звучить у поезії «Все, все покинуть, до тебе полинуть...» Відомо, що коли поетеса дізналася про вкрай критичний стан хворого, одразу вирушила, не вагаючись, до Мінська. Передчуття нещастя передається образом-символом зламаної квітки, згубленого світу. Поетеса звертається до коханої людини: «Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!», «мій згублений світе!» Лірична героїня твору намагається відігнати ту «злую мару», що забирає коханого, але, розуміючи, що це марно, бажає також умерти разом із ним.

Доля склалася так, що С. Мержинський у молодому віці пішов із життя. А Л. Українка, знесилена, змучена, розбита трагедією, невдовзі після поховання (7 червня 1901 р.) пише одразу три вірші, у яких щедро розсипався квітами біль щойно пережитої драми («Уста говорять: «Він навіки згинув!», «Ти не хтів мене взять, полишив мене тут на сторожі...», «Квіток, квіток, як можна більше квітів...»)

У поезії «Уста говорять: «Він навіки згинув!» лірична героїня серцем вірить у те, що коханий, хоч і загинув фізично, та не покинув її, його образ, його душа супроводжують її всюди: і в піснях, якими вона намагається зарадити горю, і в дружній розмові, і у мріях, і навіть уві сні. Поезія ніби утверджує відому тезу: «Людина жива, доки жива про неї пам'ять». Рефреном звучить у кінці кожної строфи «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!» Сумує лірична героїня й про те, що так і не судилося цьому коханню стати взаємним, бо її почуття — «квіти» — він так і не зміг за життя зірвати. Закінчується вірш словами: «Тебе нема, але я все з тобою!», бо «квіти»- почуття продовжують бриніти в серці люблячої жінки.

Траурне звучання має поезія «Ти не хтів мене взять, полишив мене тут на сторожі...» Сум, туга за померлим, неможливість з'єднатися з ним пронизують текст. Символічними постають «білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі», в які заповідав коханий убрати його могилу. Неперевершена майстерність зображення душевного переживання, унікальна ритмомелодика притаманні цій поезії.

Справжнім вибухом роз'ятреного горем серця постає ліричний твір «Квіток, квіток, як можна більше квітів...», у якому Леся Українка з болем згадує останні дні С. Мержинського: «Боже! Як часто ті слова вчуваються мені Посеред ночі: „Квітів, безліч квітів! Я ж так любив красу!.."» На все життя закарбувалася в серці ліричної героїні пісня смерті: «Я досить слухала її прелюдій, Вони мені морозили всю кров, Вони мене у камінь обертали». Безумовно, так могла написати лише людина, що бачила останній подих хворого, цей страшний абсурд, коли з життя йде молодий коханий чоловік.

Лірична героїня здатна своїм коханням воскресити померлого, даючи йому більше квітів, «ніж та ворожая весна дала, Весна та люта, що тебе забрала». Живі квіти, зрошені кров'ю, здатні зробити диво: «І ти знов оживеш в вінку живому Живих квіток».

Надзвичайна кольорова гама, рвучкий темп, що передає нервове напруження зраненої болем втрати душі, вихід у філософську площину характеризують інтимні поезії Лесі Українки. Пророчими є й слова поетеси: «Ти житимеш красою серед квітів, Я житиму сльозою серед співів».