Творча доля Павла Тичини з погляду сучасника

Його світ ловив — і спіймав.

Євген Сверстюк

Яскравою самобутньою зіркою постав Павло Тичина на небосхилі української літератури. Його поезія сповнена ніжним музичним звучанням, ритмом, який притаманний реаліям життя. Творчість Павла Тичини — одна з вершин української поезії. Митець належав до когорти талановитих поетів-модерністів свого часу. Про його творчість існують думки протилежного плану: одні критики й літературознавці стверджують феноменальну значущість поета, інші говорять про слабкість особистості, що не змогла реалізувати свій творчий потенціал. Напевно, мають сенс і ті, й інші. І в цьому — сконцентрований відбиток історії нашої країни.

Творчий шлях Павла Тичини тривав шість десятиліть, і саме зараз, коли відкрилися сторінки нашої драматичної історії, ми можемо зрозуміти внутрішні переживання лагідного, чутливого до краси й гармонії молодого поета, який так незбагненно передчував трагічні події 30-х років, на жаль, фатальні для багатьох його колег. Юрій Семенко колись зазначив, що «комунізм — жахлива система! Поета П. Тичину, Україні Богом даного, золотокларнетного, Москва спотворила, перемучила в двісті розтерзаного совєтського віршороба Тичину...»

Та все ж таки Павла Тичину слід читати надзвичайно уважно, і тоді перед нами постане багатоголосся його поезії й багатогранність його таланту, зокрема на початку творчого шляху. Він звертається до «вічних» тем, демонструючи культуру віршування, поєднує різні стильові тенденції: символізм, неоромантизм, експресіонізм, імпресіонізм. Врешті, після виходу у світ збірки «Сонячні кларнети» у 1918 р., де поет розкрився як самобутній талант, геніальний майстер пера, ми маємо феномен «кларнетизму» (тоді митця ще не формували з допомогою партійних лещат). Ця збірка П. Г. Тичини, у якій вміщені вірші, присвячені природі, почуттям, де автор не порушує якихось проблем реального життя, сповнена тривожного чекання й сподівань на краще майбутнє («Арфами, арфами...»). Герой твору — людина, закохана в рідний край, разом із ним читач пізнає світ навколишньої природи з її «золотими, голосними... самодзвонними» арфами, які звучать у гаях, з пахощами, що їх «несе весна запашна, квітами-перлами закосичена». Образи поезії наповнюють серце читача настроєм урочистості, радості. Поет відчуває себе часткою всесвіту, його ліричний герой прагне гармонії в єднанні з природою, емоційна персоніфікація весни як дівчини доповнює таке бажання, але ось звучить протилежна нота — це реалії буття: «Буде бій Вогневий! Сміх буде, плач буде... Перламутровий...» Загалом ми спостерігаємо, як природа ніби вторить душевному стану героя, і це є яскравим прикладом паралелізму. Зображення деталей, навіть наявність дисонансів, надає віршам збірки неповторної принадності. У поезіях поєднуються слухові й зорові образи, наприклад, у вірші «Гаї шумлять...» поет вживає точні й влучні порівняння («купаючи мене, мов ластівку», «неба край — як золото», «горить- тремтить ріка, як музика»), епітети («шепіт трав голублячий»), метафори («думки пряде», «мріє гай»). Застосування дієслівних рим, внутрішнього римування свідчить про зв'язок поетики вірша з поетикою народної пісні. П. Тичина створив оригінальну семирядкову строфу, насичену емоційними паузами. Уривчастість мови лише підкреслює той неспокій душі, що перебуває в очікуванні змін і в собі, і довкола, усе ніби чекає чогось великого, нового й небувалого.

Збірка закінчується поемою «Золотий гомін», твором дуже складним, де суперечливі моменти поєднуються між собою, — це й ілюзій, і відчуття глибокого розколу в суспільстві, і палке бажання, щоб Україна таки стала вільною.

Тичина, як ніхто інший із поетів, мав дар передбачуваності подій. Адже поема написана влітку 1917 року з нагоди проголошення II Універсалу Центральної Ради. Ось воно, очікуване свято: «Над Києвом — золотий гомін. І голуби, і сонце! Внизу — Дніпро торкає струни...» (символічне зображення українського прапора). І раптом: «Чорний птах із гнилих закутків душі, Із поля бою прилетів. Кряче». Неймовірно! Але геніальний поет ще на тому святі відчув і передбачив ту страшну межу, що проляже між людьми, між душами, та розчахне і його душу. Поет Тичина вірив у революцію і боявся її, бо революція — це руйнація. А чи збудують щось прекрасне нове? І власні сумніви, і біль за Україну постають у рядках з такою образною силою, що годі знайти рівних: «Ждали ми героя, а встав свинопас», «Хто ж так люто кинув на поталу нас?» Навіть несумісне він прагне об'єднати в пізнішому вірші «Кукіль. Антистрофа», аби, як йому здавалося, не похитнулася віра у світле майбутнє: «Орел, Тризубець, Серп і Молот... І кожен виступає як своє».

Тичина лишився незмінно чесним у своїй реакції на політичні події, особливо значимі для України, це відчутно в поезії «Пам'яті тридцяти». Романтичний пафос щодо майбутнього поступово зникає, поет починає розуміти реальну дійсність і те, що байдужість і небажання діяти на захист інтересів України, призвели до втрати незалежності. Та не всі були байдужими, знайшлися сміливці, які стали на захист вимріяної самостійності України та віддали життя за це. Цей вірш присвячений київським студентам і гімназистам, що загинули за свою державу в бою під Крутами. Загинув «український цвіт» зі «славою святих». Не забуваймо про те, що Павло Тичина — один із перших українських поетів, хто палко втілював Ддею національного відродження, зокрема у своїх ранніх творах.

Згодом