буде написано «Прийшли попи, диктатори...», «Загупало в двері прикладом», «До кого говорить?» Проте невдовзі, у 1934 році (відразу після страшного 33-го), зовсім інший поет Тичина видасть збірку «Партія веде» і багато подібних. Мабуть, це і врятувало його від долі заарештованих і засуджених саме в цьому році талановитих митців України.
Лише період Вітчизняної війни ніби розбудив поета, і він пише так само сильно й переконливо. Вірш «Я утверждаюсь» був уміщений у збірці «Перемагать і жить», створеній у цей час. Ми відчуваємо стверджуючий оптимізм, непохитну впевненість у перемозі над ворогом. І запорука цьому була закладена ще в минулому: «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! — а сила знову розцвіла». Народ захищає свою землю, свій рідний край, тому він обов'язково переможе. Цю основну думку підсилює рефрен: «Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу». Ще лунають бої, а в уяві поета — мирне майбутнє життя: «косарки в житі», «заводи загудуть», «із ран — нове життя заколоситься». Ліричний герой поезії — народ, і від його імені говорить поет: «Я єсть народ...» Особливого звучання надають віршеві звертання («Сини мої...»), окличні речення («Яка земля! яке зерно! росиця!»), синоніми («скликаю, кличу, зву»). Ритміка вірша підсилює оптимістичну спрямованість, віру в перемогу над ворогом.
Проте світ таки спіймав поета. Період творчості, коли Тичина прославляв політику партії, викликає жаль, прикро усвідомлювати, що таку тонку та вразливу натуру зламали, понівечили дар найкращого модерніста в українській поезії. Та попри духовне понівечення, з-під пера ще виходить, як фенікс із попелу, поема-симфонія «Сковорода», у якій ще живий дух пошуку правди-істини, справедливості, краси.
Доля Павла Тичини — це доля його народу, де є і трагічні сторінки, і невдачі, однак жага до життя і творчості, до ідеалів справедливості перемагає.