Не поминув І. Франко у статті питання “впливу” А. Міцкевича на окремі твори Т Шевченка. Деякі сучасні літературознавці намагаються всіляко обминати складну проблему міжлітературних взаємин, надто коли йдеться про “європеїзацію” українського літературного процесу, вважаючи, очевидно, що українська література є самодостатньою, розвивалась ізольовано від інших культур, не перебувала під впливом контактногенетичних зв’язків. Адже мова йде не про вишукування ремінісценцій з іншомовних творів, а про те, що українська література, всупереч різним заборонам та перепонам, у складних соціальнополітичних умовах усе ж ішла в ритмі із загальноєвропейським літературним процесом і перебувала на належному стадійному рівні. Мається на увазі передусім творче сприйняття здобутків інших культур, а не сліпе епігонство чи плагіат.

І. Франко ніколи не боявся зізнатися, що на нього позитивний вплив мали різні письменники, в яких він учився майстерності. Водночас глибоко розумів велику роль перекладацької справи у збагаченні рідної культури. У передмові до збірки “Поеми” зазначав, що “…передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями”. Тому І Франко мав цілковиту слушність, коли писав: “Від цих перших проявів відродження української літератури тягнеться аж до нашого часу, як нитка червона, вплив Міцкевича на поетичну творчість українських поетів”. Аж ніяк не применшуючи самобутньої творчості Т. Шевченка, І. Франко тут же сміливо заявляє, що “вплив Міцкевича на поетичну творчість Шевченка був далеко більший, ніж до цього часу припускають”. Свою тезу підкріплює певними типологічними паралелями на рівні змісту і форми “Причинної”, “Тополі”, “Русалки” Шевченка та “Світязянки”, “Рибки” Міцкевича, про що вже йшлося вище.

Зрозуміло, що джерелом натхнення обох поетів були теми й сюжети, традиційно оспівувані в українському фольклорі, атому тут можна говорити лише про творче використання зі збереженням національних традицій набутку народної творчості. І. Франко має цілковиту слушність, заявляючи, що “зразки і імпульси до своїх політичних поем 1843- 1847 рр. (”Сон”, “Кавказ”, “Суботів”, “Великийльох”) міг він (Шевченко - В. М.) знайти далеко скоріше у Міцкевича в “Дзядах”, “Валленроді”, “Петербурзі”, ніж у будьякого з російський поетів”[10].