Твір Трагедія закоханого серця в ліричній драмі І. Франка «Зів’яле листя»

Неможливо залишитися спокійним, прочитавши хоч одного разу неповторні вірші зі збірки «Зів’яле листя». Скільки тут пристрасного кохання, яке ніби підносить Франка до неба, скільки пекучого болю та журби від того, що в дівчини «серденько - колюче терня»! А яка краса відкривається у пейзажній ліриці поета! Переді мною ніби з’являється інше обличчя І. Франка - не тільки письменника-мис-лителя і філософа, а й співця кохання й природи. Найулюбленішим віршем із збірки «Зів’яле листя» для мене є «Чого являєшся мені у сні?» Ліричний герой із сумом запитує свою долю, чого «ввижається» йому уві сні образ коханої дівчини і тривожить зранене любов’ю серце. Він щиро кохає свою милу, хоч вона й згордувала ним. Рядки цієї сердечної сповіді Франкової душі кожен раз зачаровують і хвилюють мене. Мотиви інтимної і пейзажної лірики тісно переплітаються, утворюючи зачароване коло, з якого неможливо вилучити бодай одного вірша. Разом з ліричним героєм я ніби входжу в той дивовижний, казковий світ, де «безмежне поле в сніжному завою», де гнеться в лузі калина, де в зів’ялих листочках можна вгадати «красу всю зеленого гаю». Кожен вірш розповідає про красу не тільки природи, а й зображує багатство душі ліричного героя:

Отак для мене був твій вид

І розкішшю й ударом;

Я чув: тут смерть моя сидить,

Краси вповита чаром. Так, почуття поета це справжній скарб, в якому кожна із «коштовностей» є часточкою серця. І стає природа більш зрозумілою, більш близькою, бо п’є вона живлючу вологу з широко розгорнутої душі Франка, бо плаче вона разом з ним. У збірці «Зів’яле листя» поет залишив часточку свого внутрішнього «я», відтворив особисто пережите. Ліричний герой, можливо, найскладніша постать у всій Франковій поезії. Це жива, багатюща, гаряча й глибинна натура, котра знає, що кохання - це і невимовна радість, і розпука, від якої «капає з серденька кров». Дівчина, кохана ліричного героя надірвала йому серце з нього визвала одні

Оті ридання голосні -

Пісні. А якою розпукою віє від вірша «Як почуєш вночі край свойого вікна»!

Як почуєш, вночі край свойого вікна,

Що щось плаче і хлипає важко,

Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,

Не дивися в той бік, моя пташко

Здається, що цей вірш існував завжди, здається, він був не написаний, а знайдений, як діамант-само-родок. Поет зумів передати глибокі переживання людини у різних обставинах, зумів показати ‘її суперечливий життєвий шлях і на піднесенні, і на крутих зламах, в особистих радощах та невдачах. Кохання до жінки - то найсвятіше почуття, хоч це кохання залишається лише мрією, чудовою, але недосяжною. Тому і почуває себе ліричний герой «жебраком одиноким», який йде «назустріч недолі» «сумними стежками».

Рядки

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами - це ніби крик замученої душі поета, котрий втратив останні надії на взаємність. Але кохання - це не річ, яку можна просто викинути геть; воно назавжди залишається в серці людини, і ніяк не можна забути ту єдину, котра завжди буде хвилювати душу і кров. Молить ліричний герой, за постаттю якого легко вгадується сам І. Франко, хай серце

Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає,

По-людськи вільно віддиха…

Є в збірці «Зів’яле листя» і кілька поезій, дуже близьких до народної пісні, бо автор ще з юнацьких років захоплювався фольклором. Тому і не дивно, що його вірші «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Червона калино, чого в лузі гнешся?» та інші є справжніми шедеврами, ставшими до одного ряду з народними піснями.

Я отримала(в) велику насолоду, коли прочитала(в) збірку І. Франка «Зів’яле листя». Хай там розповідається про сумні переживання, хай журба стискує серце ліричного героя, але я ніби побувала(в) в чарівній казці, прилучилася(вся) до невимовної краси, до всемогутньої поезії. Я вірю, що ця поезія буде жити вічно, даруючи завжди усім людям найприємніші хвилини у житті. Ми трохи помріяли, посумували.