який особливо гостро й боляче сприймав утрату своєї вітчизни та неможливість її повернення. Зрештою, І. Франко тут же сам підкреслює, “що ті “типові” картини зради не були виключно духовними продуктами поета, що він узяв їх переважно із свого оточення”. Саме “гниле оточення”, розбрат, конформізм польської шляхти, що співпрацювала з чужинцямипоневолювачами заради збереження свого привілейованого становища в суспільстві та захисту маєтків від “черні” - гайдамаччини, Коліївщини, і служили тим матеріалом, що ліг в основу різножанрових творів польського митця.
Полемічна стаття І. Франка вже неодноразово ставала предметом гострих дискусій (див.: Моторнюк Ігор. Стаття І. Франка “Поет.зради” і проблеми валенродизму// Іван Франко - письменник, мислитель, громадянин: Матеріали Міжнародної наукової конференції(м. Львів, 25-27 вересня 1996р.). Треба визнати, що саме І. Франко був чи не найкращим та найглибшим знавцем творчої спадщини А. Міцкевича, що засвідчується постійною увагою до польської літератури, критичними виступами, науковими розвідками, перекладами, численними згадками імені польського митця в його багатому епістолярії.
Своєрідним поетичним еквівалентом згаданої статті І. Франка є його поема “Похорон”, в основу якої покладено легенду про великого грішника, що навертається на праведний шлях. В “Епілозі” І. Франко пише:
В ту ніч в важкій задумі при вікні
Сидів я, серце мучила тривога,
Важкі питання сунулись мені:
“Чи вірна наша, чи хибна дорога?
Чи праця наша підійме, двигне
Наш люд, чи мов каліка та безнога
Він з тім каліцтві житиме й усхне?
І чом один на рідній ниві вид:
Безладдя, завіють, і пиха пустая,
І служба ворогу, що з нас ще й кпить? “
Усі ми плем’я сонне, і боляще,
І маловірне, і покус таких
До нас підходять тисячі щодня ще.
Читач, напевно, переніс слова Франка на наше сьогодення й переконався, що Каменяр, як і Міцкевич, хотів бачити свій народ чесним, працелюбним, патріотично налаштованим на побудову щасливого життя на своїй землі, бо “В своїй хаті, своя й правда, і сила і воля”.
На закінчення варто нагадати й такий факт, як курс лекцій з питань слов’янської історії й літератури, що його читав А. Міцкевич у Парижі в Коллеж де Франс (1840). У ньому йшлося й про українську духовну культуру. “Посередині між держазами монголів і турків, Росією та Польщею лежить нерозмежований край, дуже цікавий для історії та літератури”, - такими словами починає поет розповідь про Україну в третій лекції. Тут же зазначав, що Україна стала “землею обітованою слов’янської ліричної поезії”, “всеслов’янським поетичним Парнасом”,
На думку Міцкевича, “українські рівнини - столиця ліричної поезії”. Лектор із теплотою говорить про українську козацьку пісню, в якій часто згадується Дунай - “священна ріка слов’ян”. Міцкевич намагався пояснити, чому від українських пісень віє смутком і тугою: надто багато крові пролито на цій землі, незвичайно кривавим є минуле України. “На цій землі, зорюваній копитами коней, теплим дощем крові, виріс щедрий врожай смутку”, а тому “меланхолія є визначальною рисою поезії цього краю”.
Знав і популяризував Міцкевич і поетичну творчість польських поетівромантиків, які, народившись переважно на українських теренах, полюбили цей край, його людей, їхню самобутню культуру, традиції й звичаї, а у своїй поезії використовували матеріали українського фольклору. Йдеться про “українську школу польських романтиків”, які залишили помітний слід у польськоукраїнських літературних взаєминах. У листі до А. Одинця польський поет зауважив: “Недавно прочитав думу Залєського “Мазепа”. Прегарна, чудова! Ці дві думи - про Косінського та Мазепу стали для мене найбільшою поетичною насолодою, якої я давно не відчував, читаючи польські вірші”.