Аж ось під руку попадаються вірші Івана Франка. Відразу в думках виникає стереотип: революційна поезія, наскрізь ідеологізована, а значить, нічого близького для себе я не знайду. Але якщо книга в руках, то неможливо її не відкрити. Відкриваю, і несподівано, наче перше кохання, перед очима постають рядки:

Ш Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі, Розвійтесь, як тихе зітхання! Незгоєнірани, невтишені жалі, Завмерлеє в серці кохання. В кількох рядочках я відчула все: і осінь, і печаль, і власні біль і тугу за коханням.

Ніколи не могла б подумати, що Франко написав щось і для мене. Приємно відчувати, що хтось думав так, як і ти. Треба ще трохи почитати ці сповнені осінню вірші. Я співчуваю ліричному герою - авторові, котрий прощається зі своїм коханням, ні, не з коханням, а з коханою, яку продовжує ніжно любити. Так, ти одна моя правдивая любов, Та, що не суждено в житті їй вдовольниться: Ти найтайніший той порив, що бурить кров, Підносить грудь, та ба - ніколи не сповниться. Герою важко забути всі чудові миті свого кохання, він продовжує оспівувати дівчину до якої звернені його почуття. Наскільки я зрозуміла, вона гарна, чарівна, але не відповідає взаємністю поетові: уста в неї - «тиха молитва», очі темні, неначе ніч, а сяють вогнем, який «запалює серце пожаром», та серце самої дівчини - «колюче терня», а слова ріжуть, як бритва Така роздвоєність бентежить героя, він з розпачем каже:

Ой ти, дівчино, ясная зоре! Ти мої радощі, ти моє горе! Тебе видаючи, любити мушу, Тебе кохаючи, загублю душу. Тут моє серце завмирає від напливу знайомих почуттів. Адже икби можна було закохуватись тільки у добрих, лагідних людей, *тих, хто заслуговує щирого кохання. Не знаю, на жаль чи на радість, але таке неможливо, і очі коханої людини можуть не світитися прихильністю. Ці очі можуть навіть з погордою подивитися на тебе або взагалі дивитися крізь тебе. І в тисячу разів гірше На серці, якщо кохання твоє не є таємницею. 

Поет говорить так. Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, Як я люблю тебе без тями. Як мучусь довгими ночами І як літа вже за літами Свій біль, свій жаль, свої пісні У серці здавлюю на дні. Та приховане почуття не щезає, воно виринає у голосі та погляді, у слові та посмішці, виливається на папір у вигляді віршів. Задля кохання достатньо лише однієї людини, відсутність взаємності ускладнює, але не вбиває почуття. 

В житті мені весь вік тужити- Не жити. А жити треба. Треба якось приборкати душевний щем, знайти сенс щоденного життя. Найкраще лікує від нещасного кохання час і праця, праця і час, напружений ритм життя день у день. Ні, таким чином кохання не щезає, але перетворюється на ніжну пісню, яка ледь-ледь бринить у твоєму мозку, не застилаючи красу довколишнього світу, а навпаки, прикрашаючи твоє життя, твої мрії і сподівання.

А ти йдеш з сівнею й тихо сієш

В чорні скиби й незарослі рани

Нове сім’я, новії надії,

І вдихаєш дух життя рум’яний.