Сетон був одним iз засновникiв натуралiстичної екологiї, яку вiн почав розробляти наприкiнцi XIX столiття, коли про неї майже не говорили. Врештi, вiн перший, разом з Ж. А. Фабром, звернув увагу на детальний опис i вивчення поведiнки тварин. Ним було закладено основи тiєї галузi науки про тварин, яка широко розвинулась у наш час i дiстала назву етологiї.

У автобiографiчному творi "Моє життя" письменник правильно говорить про свою першу збiрку: "Немає сумнiву, що ця книга дала початок новому, реалiстичному напряму в лiтературi про тварин. У нiй вперше правдиво змальована поведiнка тварин. До цього часу були вiдомi тiльки байки, казки про тварин i такi оповiдання, де тварини розмовляють i поводять себе, нiби люди, переодягненi в шкiри звiрiв".

Сетон-Томпсон не боявся малювати життя лiсiв, гiр, прерiй таким, яким воно є, з усiма проявами жорстокостi. Часто його герої — тварини гинуть у кiнцi твору. Але такою є правда життя, не можна приховувати її вiд дiтей, якщо не хочеш перетворити їх на слабкодухих плаксiїв.

Усi герої цього життєлюбного письменника настiльки повнокровнi, що якою б трагiчною не була їхня смерть, вона потопає у шаленому вирi могутнього земного життя i нiколи не лишає по собi вiдчуття порожнечi та безнадiї.

Сумуючи через загибель улюбленого героя, все одно читач згадує його таким, яким вiн був у розквiтi своїх сил i здiбностей.

В оповiданнi "Лобо" герой-вовк гине. Авторовi часто дорiкали за те, що вiн не просто, "вбив" свого героя, але й докладно описав його загибель. На цi докори письменник вiдповiв: "Який настрiй викликало в читачiв оповiдання про Лобо? На чиєму боцi їхнi симпатiї — на боцi людини, яка вбила Лобо, чи на боцi цiєї благородної тварини, яка скiнчила свої днi так, як i прожила їх: з повною гiднiстю, мужньо, без страху?" Зрозумiло, якщо спiвчуття читачiв на боцi Лобо, то письменник не сприймає докорiв: його завдання виконане.

Сетон-Томпсон надзвичайно правдиво i точно описує дiї та вчинки, поведiнку тварин. Немає вiдступiв вiд життєвої правди в тому, що птахи й звiрi якось по-своєму люблять i ненавидять, iнодi з надзвичайною силою. Вiдданiсть iнодi доходить до самопожертви. Письменник зображує вчинки — а чи свiдомо здiйснюють їх птахи i звiрi, чи несвiдомо, про це Сетон-Томпсон нiколи не говорить.

Тодi як перед тисячами видiв тварин з'явилась загроза зникнення, книги Сетона-Томпсона стають все бiльш потрiбними. Письменник закликає читачiв прислухатись до голосу дикої природи, що гине вiд навали "цивiлiзацiї ".

Мiй улюблений твiр мистецтва

Серед усiх музичних творiв менi найбiльше подобається "Мiсячна соната" Бетховена. Бетховен був тонким лiриком, генiальним композитором, умiв майстерно передавати звуками те, що вiдчувала його переповнена образами, iдеями, зранена нещастями i переживаннями душа.

...Спокiйно хлюпочеться море, воно тихе, тiльки хвильки, наче рибки граються з берегом. Нiжно звучить музика, але де-не-де вже вiдчуваються насторожливi звуки. Вони наперед говорять про негоду, що наближається. Спочатку тихо, а далi все сильнiше рокочуть вони. I ось вже буря. Затьмарилось небо, закривши свинцевими хмарами срiбний мiсяць. Великi лавини злiтають вгору, вдаряються об камiння i розлiтаються тисячами краплинок. Море розгнiвалось, воно не може протистояти стихiї. Громовий гуркiт чується у музицi. Вона зривається з клавiш i летить вдалину, наповнюючи кiмнату стогоном. Та враз громовиця зникає, i знову звучить чарiвна мелодiя. Знову ллється мiсячне сяйво в душу людини та звучать затихаючi тривожнi звуки.

У своїй сонатi Бетховен передав боротьбу прекрасних, чистих почуттiв людини з темними силами людської душi, iз сiрою буденнiстю.

Хлiб на столi

В усi часи у родинi без хлiба не можна було жити. Найголовнiше на столi — хлiб. Хлiб та сiль на вишитому рушниковi були високою ознакою гостинностi українського народу. Раз на тиждень господиня випiкала хлiб у жiночий день, п'ятницю.

Хлiбна дiжка — це родинний оберiг. Її не годилось використовувати з iншою метою, окрiм свого прямого призначення.

Руками легко виплескували круглу хлiбину, клали її на рушник, потiм на ясеневу лопату клався капустяний листок, притрушувався борошном i лише тодi на нього переносили хлiбину. Спритно шугали лопату в гаряче черево печi, потiм пiч затуляли заслiнкою.

Про все це менi розповiдала моя бабуся, яка мешкає в селi на Полтавщинi.

Зараз жiнки не випiкають хлiб, бо можна його купити у будь-якому магазинi. Але уявити собi хоч один день без хлiба неможливо. Вiн потрiбний i на снiданок, i на обiд, i на вечерю, i на святковому столi.

Твiр з народознавства. Тополя

У кожного народу є свої улюбленi рослини. В українцiв здавна дуже поважають ялину, вербу, дуб. Неможливо уявити собi українське село без калини бiля криницi, без чорнобривцiв i м'яти пiд вiкном. Образ України — це також тополя над шляхом.

Це таємниче поетичне дерево, що часто згадується в народних пiснях, легендах як "сокорина". Тополями, особливо бiлими, та їхнiм рiзнови

дом — згаданим уже осокором — обсаджували шляхи i садиби. Iнодi тополi ще називали яворами. Зараз, їдучи степовою дорогою, неодмiнно побачиш тополi, що бовванять вдалечинi.

Тополя — один з улюблених образiв української народної творчостi. Вiн є символом краси i кохання.

Звичай вшановувати дерева, в тому числi й тополю, зберiгся до нашого часу в обрядi Зелених свят, коли дiвчата водили "Тополю" або "Вiльху".

Прикрашаючи хати й подвiр'я, дiвчата з пiснями водили по селу прибрану зеленню дiвчинку — "тополю". Усi спiвали:    

Стiй, тополенько,
   Стiй, не розвивайсь,
   Буйному вiтроньку
   Не пiддавайсь.

Образ дiвчини-тополi можна зустрiти, наприклад, у баладi