Мiнiтвiр. Палає вогнищем горобина

Кружляє рiзнокольорова хуртовина. Обриває осiнь розкiшне вбрання дерев, кидає його на дороги, несе в рiки i калюжi, нiби намагається змити яскравi, веселi фарби.

Ранки вже прохолоднi. Нi-нi, та й вкриється трава срiблястим пилом. Правда, видаються погожi й теплi днi, i тодi здається, нiби знову повернулось лiто. Та ненадовго. I ось знову дрiбний холодний дощ, низьке похмуре небо, прощальнi крики перелiтних птахiв.

З кожним днем все прозорiшим стає лiс. Втрачає вiн свою таємничiсть, скидає на землю своє розкiшне вбрання. I тодi запалають на лiсових галявинах вогнища горобини. Довго палатимуть вони, освiтлюючи лiс своїм холодним полум'ям, доки не налетять на них гомiнкi жвавi ватаги дроздiв на веселий бенкет.

Горобина пишна та гарна з весни до осенi. Весною свiтло-жовтi, майже бiлi пухнастi шапки квiтiв прикрашають це дерево мереживною кроною. Чому мереживною? — спитаєте ви. Придивiться уважнiше. Мереживною робить її листя. Чи не правда, здається, що хтось накинув на горобину сплетене мереживо? Поспiль на горобинi почнуть вистачати ягоди, якi з кожним днем будуть ставати жовтогарячими, потiм все бiльш червонiтимуть, поки нарештi не запалають яскравим вогнищем.

Не тiльки на лiсових галявинах можна зустрiти це дерево. Висаджують його бiля домiвок, уздовж дорiг. Горобина — одна з улюблених дерев українського народу.

Недарма її ласкаво називають горобинонькою.

Твiр-опис. Каштанова алея

Неподалiк вiд мого будинку є великий парк, який починається каштановою алеєю. Особливо неповторна вона навеснi та ранньої осенi.

Навеснi на каштанах швидко з'являється велике листя, яке дивними вiзерунками тягнеться до сонця. Дерева такi розлогi, густi, що пiд ними легко сховатися вiд дощу. Коли каштани заквiтають, здається, що їхнi гiлки уставленi бiлими рiзьбленими свiчками. Увечерi вони нiби свiтяться. Але це їхнє суцвiття: невеличкi пiрамiди утворюють бiлi з рожевою серцевинкою квiти, з яких i з'являються потiм плоди-каштани.

Вони достигають восени, звисаючи гронами наїжачених кульок. Раз у раз чуєш, як один або кiлька їхнiх кожушкiв розпукуються, i круглястi лакованi каштанчики падають на алею. Або раптом вiдривається цiле гроно, з шумом падаючи в зелено-коричневе листя. Я дуже люблю, гуляючи у парку, знаходити нерозкритi кожушки й виймати звiдти каштани. Звабливо ж бо побачити новий плiд, який до тебе ще нiхто не бачив! Вiн темно-коричневий зi свiтлiшими рисочками, лакований з шершавою плямочкою на боцi. Саме з неї пробиватиметься паросток нового прекрасного деревця — каштана.

Твiр з народознавства. Масляна

Колись ми з мамою гостювали у бабусi, яка живе в селi Пiскувато му. Одного лютневого дня, поливаючи кiмнатнi квiти, я побачила дiвчат i хлопцiв, якi бiгали, гралися i жартували на вулицi. На моє запитання бабуся вiдповiла: "Сьогоднi ж Масляна почалася! " Я попросила її розказати про це, бо бабусинi оповiдi завжди цiкаво слухати. I вона розказала про Масляну ось що.

Широко вiдома зараз Масляна, на яку печуть млинцi — насправдi це проводи росiйської зими. Але ми, українцi, Масляну святкуємо iнакше. Основною стравою Масляної (Масленицi) є вареники з сиром, якi вживають з маслом або сметаною.

"Взагалi, — продовжувала бабуся, — Масляна вважається жiночим святом, хоч участь у ньому можуть брати i чоловiки".

У понедiлок збиралися жiнки в гурти i вiдзначали початок Масляної, у вiвторок вони знову сходилися, влаштовували всiлякi забави
i сценки-вистави. У середу та четвер iз жартами i смiхом вони обходили хати, де пригощались варениками з сиром i ще — горiлкою.

"Але найцiкавiше, — пiдморгнула менi бабуся, — вiдзначали останнiй день Масляної — Сиропусну недiлю. Люди розважалися, наїдалися i пили досхочу, бо потiм починався суворий Великий Пiст. Того ж дня знайомi та родичi просили вибачення за образи, i йшли "заїдати i запивати" нанесенi одне одному прикрощi. Звичайно, їли вареники з сиром, тому й казали: "Вареники доведуть, що й хлiба не дадуть". А вже ввечерi готувалися до приходу Великого Посту. Так завершувався останнiй день Масляної".

Людям було жаль прощатися з радiсними днями, тому вигадали примовку: "Масляна, Масляна, яка ж ти мала, — якби ж тебе сiм недiль, а посту — одна".

"Але нiчого вже не поробиш — "Не завжди котовi Масляна ", — закiнчила розповiдь бабуся.

Твiр-опис природи. На ставку

Одразу за селом, в оточеннi густого сосняку, розкинувся ставок. Вiн невеличкий, але надзвичайно чистий i прохолодний. Коли свiтить сонце, у ньому вiдбиваються тисячi сонячних блискiток, аж слiпнуть очi. Одинокi верби, що стоять поблизу, купають свої довгi жовто-зеленуватi коси в кришталевiй водi. Ставок багатий рибою. Нашi односельцi рано, коли легкий туманець ще висить над водою, починають "полювати" на рибу. Так i чуєш, як то тут, то там ляскає по водi хвiст окуня чи срiблястої плотви.

По берегах ставка де-не-де ростуть заростi очерету. Вони утворюють також подоби острiвцiв посерединi пруду. Саме там ховаються вдень вiд дитячого галасу дикi каченята. Лише iнодi випливають вони погуляти на чисту воду в супроводi мами-качки. Кумедно дивитись, як вони, швидкi й пухнастi, стрiмко гребуть лапками, наче ганяючись одне за одним.

Увечерi, коли сонце сiдає за виднокрай, останнi променi освiтлюють все довкола. I пруд, i сосни, й очерет нiби заливає червоногаряче свiтло. Усе набуває нереальних форм i забарвлення. Це — захоплююче, фантастичне видовище.

Сонце востаннє, огледiвши землю, прощається з нею до наступного ранку. Усе, затамувавши подих, поринає в бузково-синiй морок. Настає нiч.

Моя вiрна подруга

Бачите он ту дiвчину з книжкою у руках? То Оленка, моя подруга. У неї прямий нiс,