Вранцi може пiти снiг. Iнодi вiн густий, пухнастий, а ще вiн може ледь яскриться на сонцi. Тодi здається, що з неба сиплеться легке i майже непомiтне срiбло — й увесь ранок через це набуває урочистостi.

Дуже приємно бути надворi зимового ранку, дихати його чистим морозним повiтрям!

Твiр-розповiдь. Голосiївський парк

Недавно ми з класом побували в мiстi Київ. Найбiльше враження — Голосiївський парк.

Нiколи не в'януть живi квiти бiля пiднiжжя величного монумента захисникам Києва, зведеного в Голосiївському парку. Сюди приходять кияни i гостi України, щоб вiддати шану героям. Звiдси вирушає молодь на екскурсiї та у походи мiсцями запеклих боїв з ворогом у липнi-вереснi 1941 року.

Як вiдомо з iсторiї, у планах гiтлерiвцiв столиця України посiдала особливе мiсце. Вони навiть призначали на 8 серпня парад на Хрещатику. Та пiдступним планам фашистiв здiйснитися не судилося.

Є у Голосiївському лiсi пам'ятний камiнь, на якому викарбуванi такi слова: "Тут у серпнi 1941 року на пiдступах до Києва радянськi

вiйська i загони народного ополчення зупинили нiмецько-фашистсь ких загарбникiв ". Кожен клаптик цiєї землi политий кров'ю радянських людей.

У студентському мiстечку палає Вiчний вогонь меморiалу героїчним захисникам Києва. У центрi його — постать юнака з колоссям i гвинтiв кою за плечем. Праобразом для скульптури став студент агрохiмiчного факультету Микола Скиба, який загинув у бою з фашистами.

Чарiвний у мереживi молодої зеленi Голосiївський лiс. Як же вирiс, як розправив свої могутнi крила пiд мирним небом стародавнiй, але вiчно юний Київ — мiсто-герой, мiсто-трудiвник.

Зима

Зима — це забуття у природи. Це — м'який сон, котрий надає сили i робить людей молодшими та добрiшими. Коли Зима об'їжджає небосхил на своїй срiблястiй колiсницi, спостерiгаючи i милуючись своїм творiнням, з-пiд копит її зоряних бiлих коней злiтають маленькi кришталевi iскринки. Вони довго кружляють над сонною землею, придивля ючись до неї i не наважуючись доторкнутись до її замерзлої поверхнi… Iде снiг, i поступово земля змiнюється. Уранцi здивованi дерева оглядають свiй новий зимовий одяг.

Лiд на рiчцi блищить та переливається, усипаний мiльйонами ус-мiхнених сонячних променiв. А замерзла земля безтурботно спочиває, дбайливо вкрита нiжною пухкою ковдрою.

Зима — це досконалiсть. Щоб там не говорили про зиму люди. Адже навiть найколючiшi снiжинки мають прекрасний вiзерунок. Дмухнiть на них — i вони розтануть вiд тепла вашого подиху. Отже, значить — ваше серце не застигло. Воно спроможне розтопити лiд i творити добро. Згадайте, як приємно дарувати людям радiсть.

Це проста iстина, але в нiй — увесь сенс життя!

Твiр з народознавства. Без верби та калини нема України

Лiс та його скарби нерозривно пов'язанi з життям людини. Лiс дає притулок, їжу, деревину, яку використовують у виробництвi та будiвництвi, у народних промислах i мистецтвi та ще багато де.

Але iснують ще й рослини, що зараз сприймаються як певнi символи. Скажiмо, улюблена рослина-символ у росiян — береза, у канадцiв — клен, а в українцiв символами є верба i калина. Недарма кажуть: без верби та калини нема України.

З давнiх-давен українцi шанували вербу. Часто в українському краєвидi можна побачити її схиленою над самою рiчкою. Казали: "Де верба — там i вода". Саме вербовi гiлочки використовували для розшукування пiд землею води. А там, де росте верба, — обов'язково буде вода. Тому так часто в тих мiсцях копали криницi. Верба сприятливо дiє на воду, вербовий дух люблять бджоли. Високо цiнуються вулики з вербових дощок.

Вербу завжди шанували. I зараз гiлочки верби, посвяченi в останню недiлю перед Великоднем — Вербну, вважаються магiчними. Був звичай, коли матерi по черзi "били" свяченими галузками своїх дiтей, примовляючи:    

Не я б'ю — верба б'є:
   Будь великий, як верба,
   А здоровий, як вода,
   А багатий, як земля!

З верби здавна виготовляли нацiональнi музичнi iнструменти: кобзи, бандури. Також робили з неї меблi, ложки, човни.

Без калини також не можна уявити життя традицiйної української родини. Кажуть, що в калинi — материна любов i мудрiсть.

Калина цвiте пiд кiнець весни, пiсля останнiх заморозкiв. А щоб дiти не ламали калини, дорослi казали: не ламайте калину, бо накличете мороз. Наруга над цiєю рослиною вкривала людину ганьбою.

Люди дуже цiнували калину. Дiвчата прикрашали її цвiтом коси,
а коли достигали ягоди, то вiшали їх грона попiд стрiхою.

У народнiй медицинi не було кращих лiкiв вiд застуди, нiж калиновий чай, а для загоєння ран застосовувався вiдвар з верби.

А скiльки було цiкавих обрядiв, пов'язаних з калиною!

Калиновим цвiтом чи ягодами оздоблювали вiльце молодої. Вiрили: якщо зробити з калини сопiлку, обов'язково народиться син — продовжувач роду.

Ось скiльки цiкавого можна дiзнатися про цi на перший погляд звичайнi рослини. Вшануймо ж цi давнi символи, наш духовний свiт, нашу спадщину!

Твiр-опис. Прийшла до нас пiзня осiнь

Спорожнiли поля i луки. Устеливши землю килимом з листя принишкли гаї, парки, сад. Де-не-де ще шелестять листочками дуби. Вони їх обтрусять аж навеснi.

Часто проходять холоднi дощi, бувають мряки i тумани. На нiч беруться мiцнi приморозки, деколи вони сковують землю на цiлий день. А вчора вранцi випав мокрий снiг, та не довго вiн затримався — надвечiр розтанув.

У лiсi тихо-тихо, не чутно спiву пташок: вони вiдлетiли у вирiй. Iнколи довколишню тишу порушує стукiт дятла.

Днi похмурi. Усе потопає у холодному бiлому туманi.