Спадщина   

За тобою завше будуть мандрувати
   Очi материнськi i бiлява хата.
  В. Симоненко /

Ми - молоде поколiння нової держави України, якiй виповнюється десять рокiв. Вона ще така молода! А її iсторiя? Її досвiд?

Що залишили нам попереднi поколiння, що залишають тi, що живуть нинi, що залишимо по собi для майбутнього ми?

Вважаю, що найголовнiше, що залишили нам нашi предки - це велике прагнення волi. Яке воно давнє - це намагання! Скiльки поколiнь вимрiяли його, працювали задля нього? Ще з часiв Київської Русi славнi русичi виборювали його у нескiнченних битвах. Пiзнiше його високо пiднесли на своїх корогвах "лицарi волi" - козаки. Потiм будiвничi першої Української Народної Республiки.

Тепер, нарештi, ми здобули цю волю. Вiрю, що ми зможемо побудувати сучасну демократичну державу, доклавши до цього певних зусиль i прагнень, розуму i вмiння.

Нам у спадок передали величезне багатство - прекрасну землю України з її родючими грунтами, густими лiсами, живлющими водами. Завжди любили цю землю люди, обробляли її, поливали (iнодi, у часи лихолiть, i кров'ю). Пишалися урожаєм, берегли святиню - хлiб, були справжнiми господарями.

Але настали часи, коли забрано у людини землю, забрано хлiб, вiдлучено вiд неї справжнього господаря, тавровано його принизливим словом "куркуль". Але найжорстокiшi "покручницькi дiяння" не змогли зламати високого духу справжнього господаря, хлiбороба, сина землi.

Потому час "подарував" нам жахливi випробування Великої Вiтчизняної, а грiзна квiтнева нiч 1986 залишила у спадок гiркий i чорний полин Чорнобиля - результат передчасних партiйних рапортiв та безгосподарностi горе-керiвникiв. Пробач нам, матiнко-земле, цю науку.

Ще довго будуть пекти жарини Прип'ятi, ще довго страждатиме земля у лиховiснiй зонi.

Чеснi трударi припадають руками i розумом до землi, вiдроджують i збагачують її. I щедра, вона, забувши всi злодiяння, заподiянi їй, дарує дiтям своїм хлiб щоденний. I вiриться по-Тарасовому, що "оживуть, степи, озера"...

У спадщину ми отримали i неоцiненний скарб - думу i пiсню, яка "не вмре, не загине". Бринить у народних творах душа наших предкiв, якi нiколи не корилися i    

З тяжкої неволi,
   З вiри бусурманської,
   На яснi зорi,
   На тихi води,
   У край веселий,
   У мир хрещений!

завжди поверталися переможцями.

Дано нам у спадок мову солов'їну, яка єднає мiж собою рiзнi поколiння. Як тут не згадати слова М.Т.Рильського, зверненi до всiх нас:    

Як парость виноградної лози,
   Плекайте мову. Пильно й ненастанно
   Полiть бур'ян. Чистiша вiд сльози
   Вона хай буде...

Мова - найбiльше духовне багатство народу. "Запашна, спiвуча, гнучка, милозвучна, сповнена музики i квiткових пахощiв" - най-бiльша святиня, яку слiд берегти i примножувати.

Перейшла нам у спадок i книга - "це духовний заповiт одного поколiння iншому". У книгах не лише минуле: вони є документами, згiдно з яким ми є володарями сучасного, володарями суми iстин i знань, знайдених стражданнями, iнодi облитих кривавим потом; вони - програма майбутнього. Скарб цей у нас багатющий. Вiд лiтописних хронiк Київської Русi i першодрукiв Iвана Федорова до генiальних творiнь Т.Шевченка, I.Франка, Лесi Українки, М.Коцюбинського та творiв сучасних поетiв, письменникiв, науковцiв, фiлософiв, вчених.

А ще у своє життя ми маємо взяти успадковану вiд пращурiв незламну вiру, святу, невмирущу. Свiтла i горда, як у Тараса Шевченка. Жодної нотки песимiзму: "буде правда мiж людьми? Повинна буть, бо сонце встане i оскверненну землю спалить".

Правда i вiра спроможнi знести всi випробування, що випали i випадуть на нашу долю.

Адже змiг Т.Г.Шевченко досягти осяйних вершин людського духу, пiдвiвшись iз найжахливiшого болота злиднiв, безправ'я, крiпацтва. Зумiв же вiн стати символом нашого народу, його совiстю? А ми? Хiба не дiти ми свого народу?    

Будьмо ж гiднi називатися синами й дочками його, вiримо, що
  є в нас воля
  є в нас доля,
  є земля в нас i небеса.
   Є у нас мова, своя, чудова,
   Є у нас гордiсть i є краса!