Ув'язнена лiрика поетiв Харкiвщини
Воно жило i в боротьбi,
в муках рабського терпiння,
Та не зневiрилось в собi -
Моє трагiчне поколiння.
/ I. Гнатюк /
Донедавна ми бiльше говорили про великий талант великих творцiв - письменникiв-класикiв української лiтератури, про їхнє життя - боротьбу за краще майбутнє для народу України.
А зараз нам вiдкрилась ще одна надзвичайно трагiчна i водночас героїчна сторiнка в нашiй лiтературi. Ми можемо не ховаючись прочитати поетичнi рядки сучасних поетiв, справжнiх лицарiв духу, якi зазнали переслiдувань, морального терору й полiтичних репресiй у роки комунiстично-кагебiстської сваволi. Їх немало i вiдомих, i маловiдомих. Ми ж подiлимося враженнями вiд читання лiричних творiв ув'язнених поетiв Харкiвщини. Ось цi iмена: Василь Iванович Боровий, Володимир Пасiчник, Вiталiй Полiщук, Володимир Свiдзiнський, Iван Свiтличний, Микола Шатилов. Вони були тими i серед тих, хто був вигнаний за правду, тими, кого ганьбили, гнали i облудно на них наговорювали всяке лихе слово. Вони ж знали, що без самозречення i жертовностi не зберегти нi власну душу, нi душу свого народу. I йшли до кiнця.
I тепер, коли ми потроху пiдводимось з колiн, не забуваймо про те, що нам у цьому передували вони, що на початку нашого простування до свободи було їхнє слово.
Василь Боровий. Заарештований i засуджений 1947 року за антирадянську агiтацiю i пропаганду. Десятирiчне ув'язнення вiдбував у конц-таборах Нориллага. Перечитавши збiрки поезiй "Березнева земля", "Розмова з флейтою", "Жито-життя", "Зелений парус лiта", "Багряне сонце землi", переконуємось, що людина ця мала сталевий характер i нерви, невимовної сили дух i чiтко визначене своє призначення в життi:
Залiзом виривали мiй язик,
Палили моє тiло на кострищi...
Я - вольностi тисячолiтнiй крик,
Дух непокори, людства думи вiщi.
Як землетрус, я рву колючий дрiт,
Як промiнь, вириваюсь я крiзь грати...
Я - творча мiць, яка будує свiт,
Хоч кожну нiч мене вели вмирати.
Ще одне iм'я - Володимир Пасiчник. 1946 року разом iз батьками i двома малими сестрами був вивезений до Сибiру. 1964 року закiнчив фiлологiчний факультет Харкiвського держунiверситету, але не був допущений до захисту диплома з полiтичних мотивiв: "За прояви ворожої буржуазно-нацiоналiстичної iдеологiї". Приводом послужила рукописна збiрка його поезiй, що потрапила до рук КДБ. Вражає його iмпульсна кантата "Вона". Терзається думка в тенетах, нiяк не вирветься почуття на волю:
Як нам вузько,
Так, як в'язням,
В Березi Картузькiй,
Але вижив таки Гаврилюк,
ми не загинем вiд мук!
Iм'я Свiдзiнського теж пов'язане з Харковом, проживав у нашому мiстi з 1925 року. Тут вийшли збiрки поезiй "Вересень" i "Поезiї". Вiн поет незвичайної сили, мiг би сказати, як i Шопен: "Моє королiвство - невелике, але я в ньому король!" Володимир Свiдзiнський загинув пiд час вiйни, але причина смертi прикрита димовою завiсою, яку тiльки зараз вiдкривають i ми дiзнаємося, що заарештований вiн був у Харковi 1941 року i згорiв у сараї в одному селi пiд Куп'янськом - таку страту влаштував НКВД заарештованим харкiв'янам. Прозорливiсть поета вражаюча, ще у збiрцi "Вересень" вiн пророчо сказав: "В полум'ї був спервовiку i в полум'я знову вернуся..."
Час українського вiдродження - i виходять iз забуття письменни ки 20-х рокiв Клим Полiщук i Валерiян Полiщук. А за ними - i їх молодий спадкоємець, наш сучасник - харкiв'янин поет Вiталiй Полi-щук. Його збiрку "Розбуджена тиша" щиро вiтали i схвалювали у хрущовську вiдлигу В. Мисик та I. Муратов. Але небо стало захмарювати ся. У руках ненависникiв українського слова знову заблискала така надiйна зброя проти всього живого, як "нацiоналiзм", "iнакомислiє". Кажуть, на скрижалях пророка Моїсея, якi вiн винiс iз гори Сiнаю, бракувало одинадцятої заповiдi, а саме - "Не бiйся!" Молодий поет був не з полохливих, але наступаюча атмосфера його засмутила; сам подався на острови самотностi. Але ж вiн, поет, як кажуть, вiд Бога, вiн опанував вiльний вiрш, верлiбр. Зумiв навантажити змiстом кожен рядок, кожне слово, переконуючи нас, читачiв, яка гарна i ця вiршована форма, коли в нiй живе Поезiя:
На Iвана Купала
Мене мати
Купала.
Водою святою,
Святою водою
з криницi обмивала.
Люди,
Я на сторожi
Чистих криниць.
Святих криниць
Ваших сердець.
Iван Олексiйович Свiтличний належав до "шiстдесятникiв", навколо нього гуртувалися молодi поети, прозаїки. 1965 року заарештований разом iз групою творчої iнтелiгенцiї - О. Заливахою, М. та Б. Горинями, М. Косовим. Через вiсiм мiсяцiв був звiльнений. Та ж збiльшувалися брежнєвськi приморозки, у сiчнi 1972 року по всiй Українi пройшли масовi арешти, серед заарештованих був i Свiтличний. Вирок - 7 рокiв таборiв суворого режиму, 5 рокiв заслання. Але це не зупинило творчого лету митця. Багато перекладав, працював над словником синонiмiв, писав оригiнальнi поезiї. Особливо захоплюють збiрки "Гратованi сонети" та "Серце для куль i для рим":
Я - випадок. Я iз закону випав
впав у винятковiсть, як у сон,
Але не любить випадкiв закон...
Пошматувало життя-долю i у Миколи Шатилова. Довелося поплатитися звiльненням iз посади редактора критичного вiддiлу в журналi "Прапор" ("Березiль") за саму лише згадку про українських полiтв'язнiв. Арешт: засуджений як кримiнальний злочинець. Пiсля звiльнення змiнив безлiч професiй. Зараз - власний кореспондент журналу "Визвольний шлях" у Празi. Та не зачерствiла душа поета, його поезiя з переливами, то нiжна, мрiйлива, лiрична, то рiзка, нестримна, болюча:
У провулках
