Поезiя - держава неозора  

Поет - людина крилата"
  Платон /

Поезiя - це голос душi людської. Немає в життi людини нiчого, що вона обминула б своєю увагою. Її символiчна географiя не має меж.

Ось село Шевченкове, все в маревi вишневих садкiв i верб, овiяне тихесеньким вiтерцем - а десь поруч вже горить пожежа народного повстання, i великий Кобзар закликає спiввiтчизникiв до бою.

Ось мiсто Франка. Каменяр будить заснулих ударами молота i гуркотом розбитого камiння, але звучить i мелодiя про кохання "Зiв'ялого листя".

А ось то в полум'ї бурхливого 1905-го року, то в цвiтi яблунi постає поетичне мiсто Коцюбинського. Досвiтнi вогнi палають над мiстом Лесi Українки, де головними проспектами виявляються Мужнiсть i Вiра, але їх перетинають алеї Нiжностi, Любовi та Натхнення. Постає, наче залите свiтломузикою, мiсто тичини, чарує солов'їним спiвом i акварельними барвами мiсто Сосюри, дивиться на зiрки мiсто Симоненка, химерною архiтектурою вражає мiсто Драча, дивує своєю непохитнi стю мiсто Стуса.

А скiльки їх ще, великих i малих, вiдомих i ще невiдкритих мiст i сiл держави Поезiї!

I, мабуть, нiхто з живих не мiряє шляхи свої, не вiдвiдавши жодного разу цю прекрасну країну. Навiть тi, хто проголошує:    

Геть жбурнiть симфонiї та мрiї,
   Як ганчiрку кидають за тин!
   Хто мотор полагодити вмiє,
   Вартий бiльше, нiж знавець картин.
   (М. Рильський, "Дiалог")

Адже поезiя здатна знаходити вiдгук в душах iнших, хвилювати або стискати кулаки, готуючись до бою. Звiсно, кожен сприймає її по-своєму, бо ми й самi всi рiзнi. Як у реальнiй країнi чи рiдному мiстi кожен з нас має свiй улюблений куточок, куди хочеться повертатися знову i знову, так i в державi поезiї ми, зазвичай, маємо мiсця, близькi саме до нашої душi, найважливiшi для нас теми, поетiв, що нiби стали нашими друзями або навiть учителями.

Поезiя - це не тiльки вiршi, як дехто помилково вважає, це спосiб свiтосприйняття. Коли людина не байдужа, коли вона знiмає капелюха, щоб привiтатися на чужинi зi знайомими квiтами, як це зробив Коцюбинський, вона вже - поет. Коли просто бажає подiлитися радiстю кохання, або замрiяно дивиться на зорi - це теж поет.

Але поезiя - це i бунтiвне слово Шевченка, i молот Каменяра. Вона - криця, а не лише нiжнiсть, вона - зброя, а не лише звук чарiвної арфи.    

Поет - не жрець, що курить фiмiам
   Чи творить в тишинi нiчнiй молитву,
   Поет - борець, що кличе вiйсько в битву
  першим йде в запеклу битву сам.
   (А. Малишко)

Поезiя - це велике диво, створене людиною, що допомагає їй i часом навiть рятує. Так, Леся Українка, втративши кохану людину, за одну нiч написала "Одержиму", i казала потiм у одному з листiв: "Коли б не написала, збожеволiла б".

Глухослiпонiма дiвчина Ольга скороходова виливає свої почуття у вiршах, i поезiя дає їй можливiсть повiрити у власнi сили, повiрити в себе.

Володимир Забаштанський внаслiдок нещасного випадку втратив зiр i руки, поезiя стала його "вузькоколiйкою" (так вiн назвав одну зi своїх книг) - дорогою повернення до життя i до людей.

Та не лише в екстремальних ситуацiях поетичнi рядки пишуться кров'ю серця.    

Ну, що б, здавалося, слова?
   Слова та голос - бiльш нiчого,
   А серце б'ється, ожива,
   Як їх почує... -

пише Тарас Шевченко.

Такi особливi слова, що йдуть вiд серця присвячують i Вiтчiзнi, й коханим, усьому, що здатне зачепити душу. I не чують їх хiба що тi, у кого, за влучним висловом Лiни Костенко, "душа ще з дерева не злiзла". А справжнi люди чують поетичну красу навiть крiзь сторiччя - така вже особлива ця країна, держава Поезiя.

Хочеться жити в її чарiвному свiтi, любити красу, робити добро та примножувати духовне багатство свого народу, протиставляти Поезiю брутальнiй меркантильностi.

Хай живе завжди i мiцнiє ця неозора держава - Поезiя!