Сто вiтрiв в ногах лежить. Мого роду i народу...  

Роде наш красний,
   Роде наш прекрасний! -
   Не цураймося, признаваймося..." -

так говорить народ, так спiвається у пiснi, яку виконує Нiна Матвiєнко - золотий народний голос України. Як ми розумiємо це слово "рiд", а вiд нього - "родина", "народ"? Якщо "народ" - то, безперечно, - це наша Україна, наш український народ i ми всi - її дiти. Старi, молодi, зовсiм юнi й тi, хто тiльки спинається на ноги - всi! Немає для нас землi дорожчої за нашу землю, де живуть нашi родини. I коли ми говоримо: "Мiй рiд, моя родина", то у кожного в душi народжується щось таке тепле, нiжне, таке рiдне i близьке. Бо ж це, перш за все, най-ближчi та найрiднiшi люди: тато, мама, бабуся, дiдусь, брати, сестри. Це - рiдна домiвка: хата, двiр, сад, квiти, криниця з чистою джерелицею. Це - тихi пiсеннi вечори i сонячнi росянi ранки. Це - вишиванки, це - казки i легенди, мудре народне слово. З усього цього зiткане наше життя, ми - частинка, галузка, гiлочка свого великого родового дерева.

Така народна родинна педагогiка, що молодшi повиннi знати, шанувати i поважати старших, бо вони - це початок нас i наше продовження. Мудрiсть народна вчить нас цьому: "Колись старих людей, якi уже нiчого не могли робити, спускали у провалля: щоб дарма хлiб не їли. А один чоловiк дуже любив свого батька i, не виконавши жорстокого наказу, заховав його у хлiвi i таємно годував. Через деякий час трапився недорiд: нiчим людям сiяти. Старий звернув увагу на те, що син зажурений, i запитав , а потiм порадив зняти снопи iз стрiхи, щоб ще раз обмолотити i засiяти. Так син i зробив. Зiйшов у нього хлiб найкраще, i найбiльша нива була засiяна. Всi допитувалися, як до такого додумався, i синовi нiчого не залишалося, як признатися, що так зробити йому порадив батько". З того часу люди стали шанувати старих до глибокої старостi, бо вони ж мудрi, життям битi, розуму навчать. Так, так, бо починаємося ми з прадавнiх коренiв нашого роду, де споконвiку шанували працю, хлiб на столi, рушник на стiнi, бабусину вишиванку, дiдусеву казку, мамину пiсню. А незмiнними символами були i залишаться упродовж вiкiв - дзвiнка криниця з журавлем, кущ калини пiд вiкном, яворова колиска у яснiй оселi.

До батькiвського порогу, до батька i матерi, до рiдних i близьких звертались поети у своїх поезiях, письменники у своїх оповiданнях, повiстях i романах. I кого б не згадали: Шевченка чи Марка Вовчок, Лесю Українку чи Iвана Франка, Михайла Стельмаха чи Олександра Довженка, А. Малишка чи В. Симоненка - завжди знайдемо у їхнiх творах джерела добра i людяностi, тепла i щедростi, що йшли до них iз щедрих їхнiх домiвок, вiд розумних, мудрих їхнiх рiдних. Ось як А. Малишко пише у вiршi "Материнська":    

Я знаю, що навiки i вiднинi
   Менi очей старечих не забуть,
   Подвiр'я тихе i дiдiвську хату,
   Казок днiпрових золотi мости,
   Тебе, маленьку, рiдну, сивувату,
   Дано навiки в серцi пронести.

А з якою гордiстю, спростовуючи походження всiх знатних родiв, В. Симоненко заявляє:    

Я iз древнiшого роду,
   Бо я - полтавський мужик.

Згадаймо, з яким шануванням, теплотою i захопленням О. П. Довженко розповiдає про своїх дiда i бабу, батька i матiр: "Багато бачив я гарних людей, а такого, як батько, не бачив. Скiльки вiн землi виорав, скiльки хлiба накосив! Як вправно робив, який був дужий i чистий".

Рiдна домiвка - виток життя нашого, навчила нас ще змалечку поважати старших, шанувати батька й матiр, знати i поважати свiй рiд. Бо хiба ж може порядний син чи донька забути свiй рiд, своїх рiдних, свiй дiм, у якому вперше збагнув себе? Хоч не одного з нас завела життєва стежка кудись далеко вiд рiдної домiвки, та завжди, коли випадає вiдвiдати рiднi мiсця, варто пройти призабутими стежинами пам'ятi, зануритися у спогади, обсипати щедрими словами вдячностi тих, з кого починалися ми i наше життя. Варто пройтись знайомими стежинками, бо тут кожен кущик, кожен видолинок чи пагорб зберiгає живу пам'ять дитинства i юнацьких лiт нетлiннi слiди наших предкiв, батькiв, односельцiв, якi немарно прожили на свiтi, якi дали нам життя i навчили бачити "зорi щастя навiть у буденних калюжах на життєвих шляхах".

I щастям ми наповнюємося через край, коли за столом у батькiвськiй оселi ллється пiсня:    

Зеленеє жито, зелене,
   Хорошiї гостi у мене.
   Зеленеє жито ще й овес,
   Тут зiбрався рiд наш увесь.