Німці ставили своєю метою масове знищення великої частини українського народу: одних планували виселити з України, а решту зробити рабами німецьких колоністів. Німецькі плани були ясні, точні, детальні. Німцям було ясно, що український народ пройшов крізь жахливі тортури сталінського терору: голодомор – 33 р., примусова колективізація, масовий терор по відношенню до української інтелігенції. Зараз в нашому селі, ще є люди, які теж вступали до УПА. Це люди, які люблять свою землю, свій край, свою Україну. Вони боролися за рівність усіх громадян, за повне право національних меншин, за свободу слова, друку, думки, віри, за обов’язкове середнє навчання, за повну рівність чоловіка і жінки в усіх громадянських правах. Вони живуть в моєму селі. Це люди похилого віку, які бачили все, вони перенесли страшенні муки, але вони ж таки здобули те, чого бажали. Тепер вони живуть у незалежній державі на ім’я – Україна.

Я горджуся і приклоняюся перед цими людьми, а вони гордяться тим, що живуть так як хотіли, в своєму рідному селі.

Тепер хочеться згадати тих людей села, тих письменників, що діяли під час польської окупації, та зробили багато для розвитку культури села та й взагалі для України. Вони заслуговують на пошану і добру згадку.

Значний вклад в скарбницю української літератури також внесли і наші земляки, зокрема Іван Васильович Ткачук і Андрій Дмитрович Баб’юк (Мирослав Ірчан).

Іван Ткачук народився 15 вересня 1891 р. в бідній селянській сім’ї, в якій було шестеро дітей. Нестатки заставили Івана ще малим заробляти на хліб. Батько помер дуже рано. Так як освіту він здобув самотужки, то заробляв приватними лекціями, потім став працювати на залізниці. Брав участь у першій світовій війні. Працював редактором багатьох журналів і газет. Написав такі оповідання: “Страйк”, “Над Збручем”, “Прострілений декрет”, повість “Мілліони ідуть”. Помер Іван Ткачук у жовтні 1948 р. на Львівщині.

А ось тепер, я хочу написати пісню яка присвячена Івану Ткачуку. Написав її наш односельчанин поет-пісняр Іван Федорович Площик.

Пісня про Івана Ткачука.

Гей П’ядики рідні, милі, дороге село,

Тут моє дитинство – юність притекло

Тут мій корінь, тут мій прадід, тут весь рід.

Тут боротись за Вкраїну йшов я в світ.

Приспів:

Гей пісне дзвени

Гей пісне лунай

Зі столітнім ювілеєм

Красеня вітай

Гей П’ядики рідні, милі, дороге село,

Тут ми разом в “січ” вступали – все було.

Іван, Ірчан, Степан – Браття всі стрельці,

Добровольці-українці, молоді.

Приспів:

Гей пісне дзвени

Гей пісне лунай

Зі столітнім ювілеєм

Красеня вітай

Гей П’ядики рідні, милі, дороге село

Гей багато наших стрільців, полягло.

Всі боролись за Вкраїну, як орли

Та встояти в грізнім бою, не змогли.

Також широкий діапазон творчості був і в Мирослава Ірчана, який народився 14 липня 1897 р. Сім’я жила бідно, було п’ятеро дітей. Вже з восьми років хлопець почав писати вірші, а в десять років напасав драматичний твір “Війт”. Під час першої світової війни був поранений у плече, через кілька років лікується у Празі. Згодом написав п’єсу “Дванадцять” в основу якої поклав матеріали розстрілу С. Мельничука та Шеремети. Через деякий час їде в Канаду, де знайомиться з багатьма земляками, працює редактором. 1929 р. Ірчан з родиною переїжджають на Україну, де пише великий нарис “З прерій Канади в степи України”. На жаль широким, творчим планам письменника не судилося здійснитися. 28 грудня 1933 р. Мирослава Ірчана арештують у Києві, звинувачуючи у приналежності до націоналістичної контреволюційної організації. В 1933 р. його було розстріляно. Аж поки у 1956 р. переглянувши справу Ірчана встановили, звинувачення були необгрунтовані. Його було реабілітовано посмертно.

Ось така трагічна доля склалася у Мирослава Ірчана. Але зараз я хочу запропонувати Вам пісню, того ж самого поета-пісняра, яка присвячена М. Ірчанові.

Ірчану.

П’ядики рідні

Ірчанове село

Ти наша гордість

І живе джерело.

І де б не був я

В чужих землях, краях

До вас прилину

Хоч у мріях і снах.

Приспів:

У долині між річками

Ірчанове село

У долині під горою

Розкинулось воно

Ліс щось грайливо

Гомонить край села

Річка пустунка

Між поля побрела

Краса навколо

Мою душу п’янить

А серце в грудях

Знов радісно щемить

Приспів:

У долині між річками

Ірчанове село

У долині під горою

Розкинулось воно

П’ядики милі

Мельничука село

Ти в моє серце

В мою душу ввійшло.

Пісня лунає

В моїм щирім селі

Сповнена щастям

На Вкраїнській землі.

Приспів:

У долині між річками

Ірчанове село

У долині під горою

Розкинулось воно

Клуб наче квітка

Всіх манить, веселить

А пісня-серце

Всіх єднає, ріднить.

Молодь щаслива

А пісні через край

Над селом линуть

Мов прудкий водограй.

Ось такі славні поети жили і живуть нашому селі.

В даний час в селі П’ядиках знаходиться дуже багато архітектурних пам’яток. Першою з яких є Стрілецька могила, яка була насипана в 1990 р. На могилі є надпис:

Борцям за волю України!

Ох, як серце любило до нестерпного болю

Як воно тяжко боліло за Україну, за волю.

Слава Україні!

Кожен хто проходить повз цю могилу не може не поклонитися.

Адже кожен з нас знає, що люди які боролися за волю України, полягли в грізнім бою. І щоб хоч якось вшанувати їх, віддячити за це ми поклоняймося.

Другою пам’яткою є пам’ятник Жертвам Сталінського-Гітлерівського Фашизму.

І третім є музей Мирослава Ірчана. Це будинок в якому мешкала його сім’я. Музей славиться багатьма речами які були колись давнину, різними фотографіями. Сюди часто вчителі водять учнів на екскурсію.

Через наше село також проходить залізниця, яка сполучає П’ядики з багатьма іншими селами та містами.

Ще прикрасою П’ядик є Будинок Культури, а також Самодіяльний хор “Горлиця” під керівництвом Миколи ????. Усі свята, ювілеї письменників ми святкуємо саме тут.

Дуже красивою є природа мого села. Через нього протікає три річки: