Село моє, для мене ти єдине
Земля, зігріта серцем.
Я люблю моє рідне село. Не уявляю себе окремо від Замулинець. Нелегко говорити про те, що ти більш за все любиш і до чого звикла з дитинства. Почнеш розповідати, і весь час здається, що забула найголовніше. Тому я вирішила показати окремі години, іноді навіть хвилини його життя, життя його людей.
Коли на плечі будинків повільно опускається вечір, а моє село лежить на березі серед сутінків, які гойдаються на деревах, електричних проводах, я також стою перед ним на мокрій прохолодній землі. Село нахиляє до землі сою гарячу змучену голову, я легенько погладжую його по змокрілій корі дерев, і моя дитяча рука переплітається з його невидимими пальцями, і ми прощаємось до завтра.
Я йду спати, а воно довго не засинає своїми вікнами. Вночі я чую, як село здригається уві сні від звуків, що наповнюють його серце, таке велике і добре.
А вранці воно пробуджується, заповнюючи всю мене шумом свого дихання. І, освіживши свої вулиці, розправивши груди полів, ферм, садів, село вітає мене:
Доброго ранку!
Доброго дня, моє село!
Звучить мерехтлива поезія літнього ранку... Тиша напнула свої вітрила над замріяним ставком, старими тополями і похиленими від років та журби плакучими вербами.
Остання строфа ночі повільно зникає в чистому передранішньому повітрі... Ще кілька хвилин, і незабаром розпочнеться буденна метушня:
хтось поспішатиме на перший поїзд, хтось велосипедом їхатиме на роботу в місто, а інші – почимчикують добре втоптаними стежками на ферму доїти корови...
Люблю я ці літні ранки, бо маю можливість спостерігати за цим дійством – у мене канікули!
Знову прислухаюся... Чую тихесеньке дихання тополь. Здається, що своїми гілками вони торкаються найглибших струн мого серця. Не одну розмову ними було підслухано. Тополиний пух не раз обціловував обличчя перехожих, встеляв їм дорогу. На хвилину замислююсь, бо ще зовсім недавно вони тягнулись цілим рядком вздовж центральної дороги. Але, на жаль, їх спилили. Залишилось лише декілька тополин.
Так, спочатку необхідно було їх бездумно знищити “горе-господарям”, щоб потім усвідомити, що ці тополі захищали село від буревію-вітру, від снігових заметів. Неможливо залишатись байдужою до таких вчинків дорослих!..
Нечутно пливе по воді листок, дивиться на воду зеленим оком, з якого скапують дрібні краплини роси. Він, вже відірваний від життя, осяде в ставку. Може і від того вода на дні ставка здається журно-чорною...
Ні! Вода в нашому ставку чиста. А скільки тут риби водиться! Полюбляють у ньому рибалити і купатися як діти, так і дорослі. Погожої днини, коли плесо води відбиває на собі сонячне проміння, ставок здається великим дзеркалом.
З одного берега підморгують мені високі комиші: “Бач, які ми легені! Ніби й ніхто нас не помічає. Не так легко до нас дібратись, щоб не замочити ноги”.
З другого берега, навпроти, полощуть свої зелені віти верби. Чепуряться...
Чого виглядаєте, верби?
Ясен-місяць прийде... – шепоче гілля.
Падають у траву зорі. Десь далеко чути крик сови. Зі ставка віє прохолодою. Прихиляюсь до верби, а вона ніби хоче мені віддати своє тепло. На воду падає молодий місяць. Золотистим човником пливе він все ближче до берега.
Ось і скінчився день. Вже навкруги зник гармидер. Село потиху завмирає. Ступаю обережно, щоб не потривожити тиші.
Недавно мені розповіли історію походження назви села. Приїхав бабусин брат (він лікар і живе в Хмельницькому). Зустрілись рідні, а його все тягне на околицю села, до рідних берегів. Не хотів нікому пояснювати. Нарешті він сам. Він і село, його близьке до болю, рідне. Ось він прямує знайомою з дитинства стежкою через луги. Зупинився біля Пруту, присів на зволожений камінь дамби, обійняв холодний його виступ і, здавалося, як в дитинстві, вмостився на колінах рідного села.
Опустив руки в Прут... Пахло намулом. До болю защеміло серце, набігла на очі непрохана сльоза. Рідні Замулинці ...
Про все у житті можна забути, до всього можна звикнути. Та аж ніяк не зітреш з пам’яті місця, де пройшло дитинство, рідну домівку, де чекають на тебе найдорожчі у світі люди.
Повезе він любов і пам’ять з собою, з ними йому легше буде жити далеко від рідного села.
А мені розповів, що колись Прут протягом тисячоліть змінював своє русло, поступово пересуваючись з півночі на південь, залишаючи за собою замулену територію. Люди почали заселяти цю місцевість і назвали її Замулинці.
Перша письмова згадка про село була в 1604 році.
Давним – давно бабуся розповідала мені казки про королів і принцес, про вовків і ведмедів, але найбільше я любила, як бабуся повчала: хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього.
От і зринають в пам’яті спогади, омережені багатовіковою історією, трепетним добром і щирістю поділитися тим, що передавалось з покоління в покоління. Як добре, що в нашій школі працює краєзнавчий гурток, яким керує вчителька географії Марія Дмитрівна Семенюк. Саме тут ми дізнаємось про історію виникнення села, чим воно славилось, які мало традиції. І спливають у моїх думках зустрічі гуртківців з мешканцями нашого села, які зберегли в своїй пам’яті цю історію.
Осіннє сонце, таке іноді скупе на ласкаві й теплі промені, тоді розщедрилось з самого ранку. Золотобагряні каштани, яким ніхто вже не лічить літа, зустріли мене біля воріт школи якось гордовито. На обличчі мимоволі загорілась посмішка: сьогодні в школу прийде моя бабуся, щоб розповісти про навчання в
