Також вздовж центральної вулиці Києва, між Золотими воротами і площею перед Софіївським собором, було споруджено два величних собори на честь небесних патронів великого князя (Георгіївський) та його дружини (Ірининський), при яких було засновано монастирі. Тоді ж, на зразок Софії Київської, були зведені величні храми Святої Софії в Новгороді та Полоцьку, а також Спасо-Преображенський собор у Чернігові.

Роки правління Ярослава ознаменувалися становленням на Русі монастирського життя, яке ледве починалося при Володимирові. Трохи південніше Києва на високому горбистому березі Дніпра преподобний Антоній заснував знаменитий Печерський монастир.

На Софії Київській, та її митрополичній кафедрі Ярослав організував освітянський центр, де було створено першу на Русі бібліотеку, яка займалася великою перекладацькою діяльністю. З грецької на старослов’янську мову, зрозумілу всім освіченим людям на русі, перекладалися книги не тільки церковного а й світського змісту. Провідну ідейну та організаційну роль у цій культурно-просвітницькій роботі відігравав один із найближчих сподвижників Ярослава Іларіон, який у 1051 році був обраний митрополитом і уславився своїми творами і промовами. Довкола Ярослава та Іларіона при Софії Київській утворилася своєрідна академія – гурток добре підготовлених книголюбів, зайнятих не лише переписуваннями і перекладом старих текстів, а й створенням нових літературних творів. Тут до 1037 року було складено перший на Русі літописний завід, який поклав основу наступному давньоруському літописанню.

Ярослав любив читати церковні книги і проводити благочестиві розмови з священиками і ченцями. Він неодноразово зустрічався з преподобним Антонієм Печерським. Книги князь читав і у день і вночі, замовляючи для себе переклади і нові твори.

в) Князь виступив ініціатором упорядкування законодавства. У роки його правління було створено перший писаний завід законів Київської Русі „Руську Правду”, систематизований кодекс для всієї країни. Кровна помста замінювалась грошовою компенсацією, що її встановлював князь, чи його намісники. За „Руською правдою” суворо карались такі злочини: замах на життя, осягання на майно поселян, найтяжчою карою було вигнання з рідного краю.

Ось короткий витяг з цього закону:

Уб’є муж мужа, то мстити братові за брата або синові за батька, або братовому синові, або сестриному синові. А якщо не буде кому помститися, то виплачувати 40 гривнен за вбитого. (...)

Якщо ж ударять руку і рука відпаде або всохне, то заплатити потерпілому 40 гривен, якщо нога зостанеться цілою або потерпілий почне шкутильгати, то нехай діти його помстяться з обідчиком. (...)

28. А за кожного княжого коня, якщо той з клеймом, 3 гривни, а за селянина – 2 гривни, за кобилу 60 резам, а за вола гривну. (...)

Також Ярослав заснував при монастирях і більших церквах – школи. Літопис оповідає, що в Новгороді Ярослав зібрав до школи 300 дітей. Треба гадати, що в Києві було не менше.

І за любов до знань і розсудливе, обачне управління державою Ярослава в народі прозвали „Мудрим”. Цей почесний епітет невіддільний від його імені.

г) Ще однією стороною в політиці Ярослава був розвиток і зміцнення стосунків з провідними європейськими державами, як перебували у сфері церковної юрисдикції Риму, сприяли і шлюби дочок. Старша Анастасія стала дружиною угорського короля Андрія. Єлизавета була у шлюбі з королем Норвегії Гарольдом ІІІ, а після його смерті обвінчалася з Датським королем Свеном ІІ. Молодша Ярославна, Анна вийшла заміж за короля Франції Генріха І і після смерті чоловіка багато років правила країною від імені свого малолітнього сина, майбутнього французького короля Філіпа ІІ. Київський палац Ярослава, його „Великий двір” часто приймав іноземних гостей і послів, які сватали за своїх монархів і наслідних принців дочок великого князя. Недаремно ж його називали „тестем Європи”.

У ті часи династичні шлюби насамперед мали на меті політичні цілі, скріплювали мирні договори, і гарантували міцність союзів. Однак не треба думати, що вони завжди суперечили волі молодих людей. Відомо, наприклад, що Гарольд, коли був принцом, добивався прихильності Єлизавети Ярославни на лицарських турнірах. Він складав на її честь вірші, які сам виконував, славлячи свою кохану в різних країнах Європи, і зрештою досяг взаємності.

Відносини Русі та Візантії до останніх років князювання Ярослава залишалися напруженими. Незадовго до смерті князя ситуація нормалізувалася, що було ознаменовано шлюбом його сина Всеволода з Марією – дочкою Константна ІХ Мономаха, який правив в ті роки в Візантії.

Великим ударом для похилого Ярослава була смерть його старшого сина наслідника престолу Володимира, який помер в 1052 році. Останнім серед Ярославичів став Ізяслав. І хоч князь був прихильним до освіченого і урівноваженого Всеволода, та побоюючись братовбивчих війн, після смерті заповів Русь турботам усіх трьох синів, наставляючи їх жити в братерській любові й визнавати старшинство Ізяслава. В безпосереднє управління Ізяславові передавалися Київ і Новгород. Святослав одержав Чернігівську землю з Тмутараканню, а Всеволод – Переяславську і Ростово-Суздальську землі. Двом молодшим синам Ярослава, В’ячеславу та Ігорю, передалися Волинь і Смоленська земля. У Полоцьку залишився племінник великого князя Брячеслава Ізяславовича, а Прикарпаття (майбутня Галицька земля) переходила внукові Ростиславу, синові померлого Володимира Ярославовича.

Це зовсім не означало, як прийнято вважати, роздрібненість давньоруської держави. Розподіл земель між членами правлячого дому за принципом старшинства було традиційною практикою, при цьому сувереном усієї Русі вважався великий князь, який володів Києвом. Його молодші брат, сини і племінники виступали в