Пісня над колискою

Де б не бував, куди б не закидала примхлива доля, як завше, в години розчарувань чи життєвих незгод навертаю пам'ять до маминої оселі. І коли стає тяжко на душі, хочеться до знемоги висловитися чи поділитись своїми болями або й радощами, то неодмінно знаходив можливість навістити незрадливу свою обительку — мамину хату, де, як сказав Тарас Шевченко, "і правда, і воля".

Такі навідини залишали в пам'яті святенні спогади. Та найбільше запам'яталося цього разу. Може, тому, що зустріч ця була останньою. Мама занедужали, і я, готуючи матеріал про колискові пісні, спішно виїхав у село, щоб записати з їхніх вуст слова й мелодію народного мелосу.

Доки дістався до глибинного поліського хутірця, вже й на вечір схилилося. Стежина, що стьобнула через город, одсвічувалась рідним овидом дитинства. Усе тут до болю знайоме: он дбайливо опоряджена розора через картоплю і з двобіччя висаджені кущики квасолі, а між ними поважисто розплелося гарбузове гудиння, на видолинку густою порослю буяє морква, сизіє тугими головками капуста, густими листочками пішли у ріст буряки, антенять постріли кропу, тендітять покрапини маку-самосію і, немов сторожі, погордо вартують на окраїнах городу соняхи. На їх жовтих кашкетиках, поцілених на призахідне сонце, дзвенять притомлені звуки поодиноких бджілок.

Усе довкола живе неньчиною присутністю. Ось і сапа, залишена нею, онде грабельки, певно, ще тільки-но закінчила працю й пішла припорати хатнє господарство. Де вже там до розглядин! Невтримне сум'яття повнить згорьовану душу трепетним і невпокійливим бажанням швидкої зустрічі. Одшукую зі зворотного боку клямку, і задавніла роками хвіртка поскрипує хрипким поголосом — в обійстяних присмерках, що вже встигли розсусідитися довкіл хати, бачу найдорожчу поставу. Присівши на порозі і схиливши на обіруччя голову, зажурено спочиває ненька. Крізь прочинене віконце доноситься тиха мелодія, яка, знаю, завше бентежила її чутливу душу:

Рідна мати моя, ти ночей не доспала...

Аби зненацька не потривожити її, удавано покахикую і бачу, як ураз зводиться сива голова, сплескують долонь і прорізує тишу мамина окличка: "Синочок, мій дорогенький!"

Кидаю на спориш похідну валізку і підбіжки поспішаю до і неньки, щоб не завдати їй клопотів, знаю, як важко старенькій і зводитись, але вона таки встигає випередити мене, кидається в і обійми. Я чую, як надтужно б'ється її ніжне серце, важко г дихають груди. Роки беруть своє, і від того крадькує невтішна і думка: а що як ураз відійде найдорожча тобі людина, хто ж тоді І зустрічатиме в рідному обійсті?

Поволі йдемо до хати. Мати украдьки висушує кінцями хустини зволожені очі й наче виправдовується: "Не можу спокійно слухати цю пісню, стільки в ній доброти й смутку... і, помовчавши трохи, додає: — Ось повечеряємо і я наспіваю тобі колискових. Ти ж минулого разу просив..."

Де там уже до вечері! Переповівши сільські новини та пригадавши свої тривожні сни, ненька відтак усідається край столу, схрещує на грудях руки, і в сутінках світлиці зринають поетичні образи:

Ой люлю-люлю!

Пішла баба по цибулю,

А дід по петрушку —

Закришити дітям юшку...

Хата наша ураз оживає спогадами; здається, було це не так уже й давно — поскрипує на вервечках колиска, а над нею дзвенить, наче лісове джерело, мамина мелозвука:

А-а, люлечки!

Шовковії вервечки,

Золотії бильця,

Срібні колокільця,

Мальована колисочко,

Засни, мала дитиночко!

Колискова пісня. Скільки їх створив народний геній! Цей особливий фольклорний жанр позначений високим поетичним світосприйняттям, глибиною мелодійного звучання, багатством образів. Лагідний материн наспів засівав дитячу душу любов'ю до людей, до природи, до усього живого. Під спів неньчиної пісні виростали поети і композитори, хлібороби і захисники рідної землі, філософи та мудреці, просто люди. Якби не мамина пісня, сказав якось один древній історик, яким убогим було б наше життя.

Ай-ну, люлі-люлі, люлі,

Налетіли з поля гулі

Та й посіли на воротях

У червоних та чоботях,..Спить натруджене село, тільки у нашій хаті допізна поблимкує вогник. Чіпка не по літах неньчина пам'ять дбайливо розсновує золоті ниті народної поезії, і дзвенять вони, немов струни бандури, живою мовою поколінь. Кожна прибережена співаночка оддзеркалює поетичною неповторністю, казковим дивосвітом, дитинним світосприйняттям образів: "буде листя з дуба опадати та синочка забавляти", "буде дощик іти, дитину купати", "буде сонечко сіяти, через листя заглядати і синочка цілувати", "будуть пташки прилітати, дитиноньку годувати"...

Вслухаюся в поетичні образи колискових і уявляю немовлятко, котре покліпує віями, — дрімота-сон ходить біля вікон, заглядає у шиби, а там, на воротях, стоїть кіт у червоних чоботях, легеньким помахом крил птахи поза точком приносять кашку з молочком, тільки зозуля, примостившись на покуті, не поспішає — хоче сплести тугого барвистого віночка з рути-м'яти, хрещатого барвінку й запашних василечків та десь далеко-далеко виряджається козак у військо, щоб татарин-бусурман не заполонив сестрицю. "Художні образи в колискових піснях нечисленні,—

приходить на спомин вислів з монографічного дослідження про цей своєрідний жанр, — але всі вони виписані пензлем щирої любові. Тут бачимо кота, голуба, зозулю, сон, дитину, батька. А над усіма ними — величний образ жінки-матері, ніжне серце якої переповнене безмежною любов'ю до дитини".

Краєм ока оглядаю сволок. Он там із вишмуленою зазублиною ще й досі, обмащений білою глиною, горбатіє скоблик — на ньому не одне літо вигойдувалась колиска. Поруч рябіє густе плетиво зарубок — за давнім древлянським звичаєм, коли народжувалася дитина, робили своєрідні метрики-мітки. Кожна така позначка символізувала поповнення роду. Крізь поволоку туману згадую і