"Цікаво, — беруть невтямки, — чи збереглося хоч щось з цього господарства?" Мати усміхається, і очі її поймаються невимовною радістю: "А як же, вона он там, на горищі, висить. Споконвіку у народі існував звичай — вийшлу з ужитку колиску ніколи не викидали на звалок, її берегли доти, доки люди жили в осідлі..." — "А з якого дерева робили їх?" — "Із клена, калини або ясена, щоб діти були дужими та співочими. А для чого тобі усе це треба знати, адже зараз майже ніхто не користується ними, — і, не дочекавшись відповіді, додає: — Ти по світах уже бував» з багатьма людьми зустрічався, то скажи мені: чи вміють теперішні молодиці співати колискових?.." Важко зітхаю. Що відповісти їй? І тут же згадую недавню історію. Якось довелося бути в однієї молодої родини з нагоди народження їхнього первістка. Турботлива мати не спускала з рук немовлятко. Та це й зрозуміло—дитина, яку так давно чекали, принесла в їхнє життя невимовну радість і втіху. Батько з цього приводу навіть кинув палити, щоб, як висловився він, "і духом цигарковим не пахло в кімнаті".

Дитині йшов шостий місяць, і вона безпомилково пізнавала свою маму, тяглася, сплескуючи пухкими долоньками, до найдорожчої їй людини. Прийшов час на спочинок. Молода господиня, сповивши немовля, уклала його в колисочку і почала колихати. Та скільки не докладала зусиль, первісточок ніяк не міг заснути — крутився, хникав, буцькався ніжками. "А ви спробуйте заспівати колискової", — зірвалося в мене, та господиня знизала плечима: мовляв, не знаю і не вмію...

Під цю пору, споравшись на кухні, до кімнати увійшла бабуся. Вона дбайливо окинула онуча поглядом, тихцем присіла біля нього, нахилилася над сповиточком і під монотонне погойдування заспівала ніжну колисаночку:

Люлі-люлі, дитино,

Поїдемо по сіно,

Візьмем тебе із собою.

Ти нам будеш копі пасти,

А ми будем сіно класти...

Малюк ураз притих, угамувався. Його світлі й довірливі очі розгубили напругу, заспокоїлись, і по всьому видно було, як Напливає, немов вечірній туман, дрімота, повіки почали звужуватись, А бабуся, виспівавши одну, перейшла на іншу, ще спокійнішу колисаночку:

Ой на кота — воркота,

На дитину — дрімота.

А-а, люлі!

Не встигли ми зогледітись, як немовлятко, солодко посопуючи, уже дрімало. Літня жінка, збавляючи тон і притишуючи виколихи, переходила на легку, ледь-ледь уловну мелодію. За хвилину-другу маля спало глибоким сном.Я подумав: ось вона, загадка й воднораз відгадка магічності колискової пісні. Цей невибагливий, але надміру поетичний жанр народної творчості таїть у собі ще не до кінця вивчені нами тайники народного досвіду. В гомінкому повсякденні ми, самі того не усвідомлюючи, лишили на обочині кращі зразки традиційної етнопедагогіки, невпинно сипнулися запозичувати імпортні стандарти "прискореного виховання" дітей, позбавляючи цим самим природних, вироблених століттями, найдоцільніших елементів етики й естетики. Проте не завжди такий поспіх виправданий. Чи можна, скажімо, спрощувати, "прогресувати", зрештою, скорочувати виховні методи, визначені самою природою, біологічною доцільністю? Візьмімо до уваги хоч би таке: з якою настирливістю і послідовністю вчимо дітей початкових слів "мама" і "тато" або навчаємо робити перші кроки. Хто наважиться знехтувати чи позбутися цих методів? Тим часом, на жаль, віднедавна вийшло з ужитку, призабулося, що попередником цих повчань були колискові пісні.

Недарма кажуть: пісня — душа народу. Чи не тому народний досвід з такою заповзятливістю у наймолодшому віці пропонував дитині насамперед пісню. Час од часу на полицях книгарень з'являються товстелезні томи монографічних розробок про естетичне виховання дітей. У сухих, почасти відірваних од життя трактатах пропонуються "прописні істини", надумані в кабінетних затишках, або ще гірше — зійшли з вуст людей, котрі й самі ніколи не виховували дітей. "Виховання,— писав великий знавець дитячої психології Василь Сухомлинський, — це насамперед людинознавство. Без розуміння дитини — її розумового розвитку, мислення, зацікавлень, захоплень, здібностей, нахилів, мрійливості — немає виховання". Серед багатьох факторів, які особливо впливають на виховання дітей, він у перший ряд ставив мамину пісню, виспівану над колискою свого немовлятка.

Необов'язково бути великим знавцем, щоб відчути глибину маминої пісні. Ще раз уважно вчитаймося у наведені вище зразки і неодмінно відчуємо ненав'язливу форму, мелодику слова і музики, багатющу образність, неперевершену поетику і насамперед любов до природи, історії, матері — ось саме ці чинники, котрі разом з неньчиним молоком має усвоювати з перших днів маленька дитина. Олександр Довженко у гостропубліцистичному есе "Українська пісня", написаному в 1942 році, відзначав: "Яка мати не співала цих легких, як сон, пісень над колискою дорогих дітей своїх?" І мовби продовження цього — уривок з листа до неньки: "Я дуже щасливий, мамо, що Ви в мене є десь, що Ви живі, що у Вас ще ясна пам'ять і Ви співаєте з внуком "Соловушка". Дай, Боже, Вам здоров'я ще поспівати подовше, щоб осталась пам'ять про Вас у онуках на все життя..."

Колискові, як високопоетичний жанр народної творчості, здавна привертали пильну увагу дослідників і майстрів художнього слова. Вперше запис колискової "Ой ходить сон коло вікон" з'явився в альманасі "Русалка Дністрова" (1838). Згодом цикли пісень чи окремі твори входили до збірників М-Максимовича, А.Метлинського, Я.Головацького, Марка Вовчка, М.Номіса, Б.Грінченка та інших. Не обійшли увагою цей жанр і композитори: мелодіями колискових захоплювалися С.Гулак-Артемовський, Ф.Колесса, К.Квітка, До речі, останній з голосу Лесі Українки записав кілька