Короткий переказ твору Котик літає (Андрій Білий)

Тут, на крутосекущей межі, в минуле кидаю я довгі й німі погляди. Перші миті свідомості на порозі триріччя мого - встають мені. Мені тридцять п'ять років. Я стою в горах, серед хаосу круторогих скель, громоздящихся брил, відблисків алмазящіхся вершин. Минуле відомо мені і клубочиться клубами подій. Мені постає моє життя від ущелин перший дитячих років до крутизни цього самооознающего миті і від крутизни його до передсмертних ущелин - тікає Прийдешнє. Шлях сходження страшний. Через тридцять п'ять років вирветься у мене моє тіло, на стремнина втікши, виллється льодовик водоспадами почуттів. Самосвідомість мені оголено; я стою серед мертвих опалого понять і смислів, розумових істин. Архітектоніка смислів осмислила ритмом. Сенс життя - життя; моє життя, вона - в ритмі годин, міміці повз летять подій. Ритмом запалилася веселка на водометних краплях смислів. До себе, немовляті, звертаю я погляд свій і кажу: «Здрастуй, ти, дивне!»

Я пам'ятаю, як перше «ти - єси» складалося мені з потворних маренням. Свідомості ще не було, не було думок, миру, і не було Я. Був якийсь зростаючий, вихровий, вогневої потік, який розсипається вогнями червоних карбункулів: летить стрімко. Пізніше - відкрилося подобу, - куля, спрямований усередину; від периферії до центру лунало відчуттями, прагнучи осилити нескінченне, і згорали, знемагало, не осілівая.

Мені говорили потім, у мене був жар; довго хворів я в той час: скарлатину, кір ...

Світ, думки, - накип на який став Я, ще не склалося свідомість мені, не було поділу на «Я» і «не-Я», і в потворне світі народжувалися перші образи - міфи; з дихаючого хаосу - як з вод скалить громади суші - проступала дійсність. Головою я просунувся у світ, але ногами ще був в утробі, і зміїлися ноги мої: змієногою міфами обступав мене світ. То не був сон, бо не було пробудження, я ще не прокинувся в дійсність. То було заглядання тому, собі за спину тікає свідомості. Там підглянув я в кривавих розливах червоних карбункулів щось біжить і влипають в мене; з старою зв'язалося мені це, - вогненно-дихаючої, з очима презлимі. Рятувався від наздоганяє старої я, болісно намагався відірватися від неї.

Уявіть собі храм, храм тіла, що повстане на три дні. У стрімкому бігу від старої я вриваються в храм - стара залишилася зовні, - під склепіннями ребер входжу у вівтарну частину; під неповторні вигини купола черепа. Тут залишаюся я і ось, чую крики: «Іде, вже близько!» Йде Він, ієрей, і дивиться. Голос: «Я ...» Прийшов, прийшов - «Я ...».

Бачу крила розкинутих рук: нам знайомий цей жест і даний, звичайно, в розкиданості розхристаному дуг надбрівних ...

Квартирою чітко просунувся мені зовнішній світ; в перші миті свідомості постають: кімнати, коридори, в які якщо вступиш, то не повернешся назад; а будеш охоплений предметами, ще не ясно якими. Там, серед крісел у сірих чохлах, постає мені в тютюновому диму лило бабусі, прикритий чепцом голий череп її, і щось грізне в образі. У темних лабіринтах коридорів там тупотом наближається доктор Доріон, - бикоголовий Мінотавром представляється він мені. Мені роїться світ колисання летять ліній на малюнках обой, обступає мене змієногою міфами. Переживаю катакомбний період; проникні стіни, і, здається, Рухну вони, - в ребрах пірамід постане пустеля, і там: Лев. Пам'ятаю я чітко крик: «Лев йде»; кошлату гриву і пасти оскал, величезне тіло серед жовтіючі пісків. Мені потім говорили, що Лев - сенбернар, на Собачої майданчику до граючих дітям підходив він. Але пізніше думалося мені: то не був сон і не дійсність. Але Лев був; кричали: «Лев йде», - і Лев йшов.

Життя - зростання; в наростах стає життя, в неподобстві перший наріст мені був - образ. Перші образи-міфи: людина - з бабусею зв'язався мені він, - стара, в ній бачилося мені щось від хижого птаха, - бик і лев ....

Квартирою просунувся мені зовнішній світ, я став жити в який став, в відвалилася від мене дійсності. Кімнати - кістки древніх істот, мені відомих; і пам'ять про пам'ять, про дотелесном жива в мені; відсвіт її на всьому.

Мені тато, що летить в клуб, в університет, з червоним обличчям в окулярах, є вогненним Гефестом, загрожує він кинути мене в безодню безобразності. У дзеркалах дивиться бліде лице тітки Доги, нескінченно відбиваючись; в ній - поганий нескінченності звук, звук падаючих з крана крапель, - що-то ті-ти - до-ти-но. У дитячій живу я з нянюшкі Олександрою. Голосу її не пам'ятаю, - як німе правило вона; з їй жити мені по закону. Темним коридором пробираюся на кухню з їй, де розкрита печі вогненна пащу і куховарка наша кочергою бореться з вогненним змієм. І мені здається, сажотрусом врятований я був від червоного хаосу полум'яних мов, через трубу був витягнутий у світ. Вранці з ліжечка дивлюся я на шафку коричневий, з темними розводами сучків. У рубіновому світлі лампадки бачу ікону: схилилися волхви, - один чорний зовсім - це мавр, кажуть мені, - над дитям. Мені знайомий цей світ; мені продовжилася наша квартира в арбатській Троїцьку церкву, тут в блакитних клубах ладанного диму глаголив Золотий Горб, віщала Сива Стародавність і голос