Короткий переказ твору Еда (Євген Абрамович Баратинський)

Дія поеми відбувається у Фінляндії приблизно в 1807 - 1808 рр..

Навесні, на заході сонця, перед хатиною розмовляють двоє: молода фінка, «добренька Еда» зі «злотом власах» і «блідо-блакитними очима» і російський, «молодий гусар», постоялець в її будинку. Їх оточують величні картини: гори, водоспади, сосновий ліс: «Не світу ль давнього лежать / [...] руїни похмурі?»

Гусар запевняє дівчину, що вона схожа на його улюблену сестру, залишену на батьківщині, і просить від Еди сестринської любові. Еда слухає його довірливо; коли гусар притискає її руку до свого серця, вона намагається розсердитися, але не може: «Веселість ясна сяяла / В її дитячих очах». Еда відповідає гусарина, що бачить його любов і давно відповідає йому любов'ю: «не завжди / Я догоджати тобі поспішаю?» - Нагадує, що подарувала йому кільце, що кожного ранку приносить квіти, що поділяє його радість і смуток. Еде говорили, що чоловіки зрадники: «Ти, може бути, мене погубиш». Тут гусар, зневірився Еду, вперше цілує її з вивченим мистецтвом: «Як вона самим собою володів!»

Цей поцілунок позбавляє Еду звичайної безпечності. Звертаючись до своєї героїні, поет говорить: «На каменях рожевих твоїх / Весна грайливо заясніли, / І яскраво-зелений мох на них [...] Своєю негою страшна / Тобі чарівна весна ...»

Колишні прості і дружні відносини з гусаром, коли вона грала з ним і раділа дешевим подарункам, більш неможливі: дівчина майже не розмовляє з ним на людях, зате і не зводить з нього очей, а наодинці «пристрасті згубною повна, / Сама уста свої вона / До його лобзанья звертає », а потім мучиться каяттям і плаче.

Суворий батько Еди, боячись, що гусар спокусить і кине її, попереджає: «шльондри мені не дочка».

На наступний вечір Еда у своїй кімнатці читає Біблію, з «звичне тугою» згадуючи про втрачену «сердечної чистоті». З'являється гусар-«хитрун» з похмурим обличчям, сідає, схрестивши руки на грудях, і каже, що він готовий розлучитися з Едой, підкоряючись обов'язку і не бажаючи накликати на дочку батьківський гнів. Розлука, звичайно, вб'є його. Наостанок гусар просить про одне нічному побаченні в її кімнаті.

Еда смутно відчуває нещирість спокусника і, притиснувши до грудей Біблію, вигукує спочатку: «Залиш мене, лукавий дух!» - Проте незабаром поступається: «Володію ль я сама собою! / І що я знаю!»

Увечері дівчина коливається і все-таки замикає двері. Завивши волосся і роздягнувшись, вона думає заснути, але не може, докоряє собі за «примхливість» і нарешті відмикає двері; за дверима вже чекає гусар.

«На жаль! дісталася в цю ніч / Йому бажана перемога ... »Вранці героїня, уражена доконаним, плаче і не слухає клятв гусара.

Незабаром, проте, вона прощає спокусника і вже не розлучається з ним: «за ним вона, як лань ручна, / Всюди ходить». Під час мирних побачень героїню переслідують передчуття: вона розуміє, що гусар скоро кине її. Еда намагається не докучати гусарина своєї тугою, але її «тужлива любов» і ніжність вже обтяжує його. На радість гусара, починається російсько-шведська війна, і полк виступає в похід.

Прощаючись із Едой, гусарина совісно дивитись на неї, а вона мовчить, не плаче, «мертва особою, мертва душею».

У Фінляндії зима. Зів'яла від горя Еда чекає смерті: «Коли, коли сметешь ти, хуртовина, / З лиця землі мій легкий слід?» Поема закінчується описом покинутій могили Еди.