Блискуча кар'єра улюбленця російської государині, «засвітивши» Жуану, скоро виявляється перервана: він захворює, і всесильна Катерина, забезпечивши вродливого юнака вірчими грамотами посланника, відправляє його до Англії.

Минувши Польщу, Пруссію, Голландію, цей пестунчик долі виявляється в вітчизні поета, який без натяків висловлює своє вельми далеке від офіціозного ставлення до ролі, яку відіграє славляться «волелюбної» Британія в європейській політиці («вона - тюремник націй ...»).

І знову жанрова тональність розповіді змінюється (з пісні 11-ї до 17-ї, на якій і переривається роман). Власне «пікарескная» стихія тріумфує тут тільки в короткому епізоді нападу на Жуана вуличних грабіжників на лондонській вулиці. Герой, втім, без праці виходить з положення, відправляючи одного з нападників на той світ. Подальше - впритул предвосхищающие пушкінського «Онєгіна» картинки великосвітської життя столичного та сільського Альбіону, свідчать і про зростаючу глибині байронівського психологізму, і про властиві поетові незрівнянному майстерності уїдливо-сатиричного портрета.

Важко піти від думки, що саме цю частину розповіді автор вважав центральною для свого грандіозного задуму. Навряд чи випадково на початку цієї смуги в існуванні персонажа поет «проговорюється»: «Дванадцять пісень написав я, але / Все це лише прелюдія поки».

До цього моменту Жуану двадцять один рік. Молодий, ерудований, чарівний, він недаремно привертає до себе увагу молодих і не настільки молодих представниць прекрасної статі. Проте ранні тривоги і розчарування заронили в ньому вірус втоми і пересичення. Байронівський Дон Жуан, можливо, тим разюче і відрізняється від фольклорного, що в ньому немає нічого «надлюдського».

Ставши об'єктом суто світського інтересу з боку блискучою аристократки леді Аделіни Амондевілл, Жуан удостоюється запрошення погостювати в розкішному заміському маєтку лорда Амондевілла - гарного, але поверхневого представника своєї спільноти, стовідсоткового джентльмена і пристрасного мисливця.

Його дружина, втім, теж плоть від плоті свого середовища з її звичаями і забобонами. Відчуваючи душевну приязнь до Жуану, вона не знаходить нічого кращого, як ... підшукав своєму ровеснику-іноземцю належну наречену. Він, зі свого боку, після довгої перерви, здається, по-справжньому закохується в юну дівчину Аврору Ребі: «Вона невинної грацією своєї / Шекспіра героїнь нагадувала».

Але останнє ніяк не входить у розрахунки леді Аделіни, що встигла доглянути для юнака одну зі своїх великосвітських подруг. З нею-то в нічній тиші старовинного сільського особняка і стикається герой на останніх сторінках роману.

На жаль, доля перешкодила поетові продовжити розповідь ...