Короткий переказ твору Фьезоланские німфи (Джованні Боккаччо)

У центрі поетичного оповідання знаходиться зворушлива любовна історія пастуха і мисливця Африко і німфи Мензолу.

Ми дізнаємося, що в незапам'ятні часи у Ф'єзолє жінки особливо шанували богиню Діану, яка протегувала цнотливості. Багато батьків після народження дітей, хто по обітниці, а хто в подяку, віддавали їх Діані. Богиня охоче приймала всіх у свої ліси і гаї. У Фьезоланских пагорбів утворилося незаймане співдружність, «всі там тоді прозвання німфи величалися / І з цибулею і зі стрілами були». Богиня часто збирає німф в світлого струмка або в лісовій тіні і довго розмовляє з ними про священний незайманому обітницю, про полювання, лову - улюблених їх заняттях. Діана була мудрою опорою дів, але перебувати поруч з ними завжди не могла, бо мала багато різних турбот - «для всієї землі намагалася / Дати від образ чоловічих вона покрив». Тому, йдучи, вона залишала з німфами свою намісництва, яке ті беззаперечно Підпорядковувалися.

Одного разу в травні богиня приходить тримати рада серед свого військового стану. Вона вже вкотре нагадує німфам, що поряд з ними не повинно бути чоловіків і кожна зобов'язана себе берегти, «та ж, хто звабити, / Та життя від моєї руки позбудеться». Дівчата приголомшені погрозами Діани, але ще більше вражений юнак Африці, випадковий свідок цієї ради. Його погляд прикутий до однієї з німф, він милується її красою і відчуває в своєму серці вогонь любові. Але Діані пора в дорогу, німфи слідують за нею, і їх раптове зникнення прирікає закоханого на страждання. Єдине, що він встигає дізнатися, це ім'я своєї коханої - Мензола. Вночі уві сні юнакові є Венера і благословляє його на пошуки прекрасної німфи, обіцяючи йому свою допомогу і підтримку. Підбадьорений сновидінням, закоханий, ледь світає, відправляється в гори. Але день проходить марно, Мензолу немає, та гнівний Африко повертається додому. Батько, здогадуючись про причину печалі сина, розповідає йому сімейний переказ. Виявляється, дід юнаки загинув від руки Діани. Богиня-діва застала його на березі річки з однією зі своїх німф і, розлючений, пронизала стрілою серця обох, а їхня кров перетворила до дивного джерело, що зливається з річкою. Батько намагається звільнити Африко від чар прекрасної німфи, але вже пізно: юнак палко закоханий і не схильний до відступу. Він проводить увесь свій час у Фьезоланских пагорбів, сподіваючись на довгоочікувану зустріч, і незабаром мрії його судилося збутися. Але Мензола сувора: ледве побачивши юнака, вона кидає у нього списа, що, на щастя, встромляє в міцний дуб. Мавка само несподівано ховається в лісовій гущавині. Африко безуспішно намагається її відшукати. Він у стражданнях проводить свої дні, ніщо не радує його, він відмовляється від їжі, з гарного обличчя зникає юнацький рум'янець. Одного разу сумний Африко пас своє стадо і, схилившись над струмком, розмовляв з власним відображенням. Він кляв свою долю, і сльози рікою лилися в нього з очей: «А я, як хмиз на вогні, згораю, / І немає порятунку мені, немає муках краю». Але раптом юнак згадує про Венеру, яка обіцяла допомогти йому, і вирішує вшанувати богиню жертвопринесенням, вірячи в її прихильність. Одну овечку із стада він ділить на дві частини (одну частину за себе, другу за Мензолу) і покладає на вогнище. Потім стає на коліна і з благанням звертається до богині любові - він просить, щоб Мензола відповіла взаємністю на його

почуття. Слова його почуті, бо вівця у вогні піднялася «і частина одна з іншою з'єдналася». Побачене диво вселяє в юнака надію, і він, повеселілий і заспокоївся, занурюється в сон. Венера, знову з'явившись йому уві сні, радить Африко переодягтися в жіноче плаття і обманним шляхом проникнути до німф.

На ранок, згадавши, що у матері зберігається гарне вбрання, Африко переодягається в нього і вирушає в дорогу. Йому вдається під виглядом дівчини увійти в довіру до німф, він ласкаво розмовляє з ними, а потім вони всі разом направляються до струмка. Німфи роздягаються й заходять у воду, Африко ж, після довгих коливань, теж слід їх приклад. Лунає відчайдушний вереск, і дівчата кидаються врозтіч. А Африко, тріумфуючи, стискає в обіймах ридаючу від жаху Мензолу. Дівоцтво її проти волі викрадено, і нещасна закликає смерть, не бажаючи приймати її від руки Діани. Африко, не перестаючи втішати і пестити кохану, розповідає їй про свою любов, обіцяє щасливе життя удвох і вмовляє її не боятися Діанін гніву. Тихо пливе сум з серця Мензолу, та на зміну їй приходить любов. Закохані домовляються зустрічатися у цього ж струмка кожен вечір, бо вже не мислять життя один без одного. Але німфа, ледь залишившись одна, знову згадує про свою ганьбу і проводить всю ніч у сльозах. Африко з нетерпінням чекає його ввечері біля струмка, але кохана не приходить. Уява малює йому різні картини, він мучиться, горює і вирішує почекати до наступного вечора. Але минають день, тиждень, місяць, а Африко так і не бачить дорогого обличчя коханої. Настає другий місяць, закоханий доведений до відчаю і, прийшовши на місце обіцяної зустрічі, звертається до річки з проханням носити відтепер його ім'я, і встромляє собі в груди спис. З тих пір люди в пам'ять про хлопця, загиблого