Короткий переказ твору Голий рік (Борис Пильняк)

Роману передують два епіграф. Перший (до всього роману) взято з книги «Буття розумне, або Моральне погляд на гідність життя». «Кожна хвилина клянеться долі у збереженні глибокого мовчання про жеребки нашому, навіть до того часу, коли вона з плином життя з'єднується, і тоді коли майбутнє мовчить про доля нашої, всяка проходить хвилина вічністю починатися може». Другий епіграф (до «Вступу») взято з А. Блока: «Народжені в року глухі, / Шляхи не пам'ятають свого.Ми, діти страшних років Росії, / Забути не в силах нічого ».

Проте пам'ять безглузда і безглузда. Так композиційно і постають спогади перших революційних років («нової цивілізації») в постійному зіставленні з тисячолітньою історією, зі старовиною, погано піддається перековування. У каноні купецькому місті Ординіне живе, приміром, торговець Іван Омелянович Ратчін, «в домі якого (за вовкодавами у кам'яних глухих воріт) завжди безмовно. Лише вечорами з підвалу, де мешкають прикажчики з хлопчиками, доноситься пригнічений спів псалмів і акафістів. Вдома у прикажчиків відбираються піджаки і штиблети, а у хлопчиків штани (щоб не шаманалісь ночами) «. З такого будинку колись на першу світову війну йде син Івана Омеляновича - Донат. Побачивши світ і одного разу підкорившись покірливо комуністам, він після повернення звичайно ж хоче все змінити в сонному царстві і для початку віддає батьківський будинок Червоної гвардії.Доната радують всі зміни в Ординіне, будь-яке руйнування старого. У лісах, що розкинулися навколо міста, загоряються червоні півні панських садиб. Без втоми, хоча б у чверть сили, міняючи господарів, працюють Тайгові заводи, куди давно проведена залізниця. «Перший поїзд, який зупинився в Ординіне, був революційний потяг».

Визначає обличчя міста і нинішнє життя старої князівської родини Ординіних. «Великий будинок, який збирався століттями, що став трехсаженним фундаментом, як на трьох китах, в один рік полисів, посипався, повалився. Втім, каїнового печатка була припечатала вже давно ».Князь Євграф і княгиня Олена, їх діти Борис, Гліб і Наталія заплуталися у вирах власних доль, які ще більше, до безвиході, затягла рідна Росія. Хтось із них п'є, хтось плаче, хтось сповідається. Голова дому вмирає, а одна з дочок тягнеться до нового життя, тобто до комуністів. Залізна воля, багатство, сім'я як такі знесилені і розсипаються як пісок. «Ті з Ординіних, хто здатний мислити, схиляються до того, що шлях Росії, звичайно, особливий. «Європа тягнула Росію в свій бік, але завела в глухий кут, звідси і тяга російського народу до бунту ... Подивися на історію мужицьку: як стежка лісова тисячоліття, пустки, лагодження, цвинтарі, перелоги-тисячоліття. Держава без держави, але росте як гриб. Ну і віра буде мужви ... А православне християнство разом з царями прийшло, з чужою владою, і народ від нього до сектантства, в знахарі, куди хочеш. На Яїк, - від влади. Ну-ка, знайди, щоб у казках про православ'я було? Льоша, відьми, водяні, ніяк не господь Саваоф ».

Герої, що займаються археологічними розкопками, часто обговорюють російську історію і культуру. «Найбільші наші майстри, - говорить тихо Гліб, - які стоять вище та Вінча, Корреджо, Перуджіно, - це Андрій Рубльов, Прокопій Чирин і ті безіменні, що розкидані по Новгороду, Псковом, Суздаля, Коломна, за нашими монастирям і церквам. Яке в них було мистецтво, яке майстерність! Як вони дозволяли найскладніші завдання. Мистецтво має бути героїчним. Художник, майстер-подвижник. І треба вибирати для своїх робіт - величне і прекрасне. Що величавішою Христа і богоматері? Особливо богоматері. Наші старі майстри витлумачили образ богоматері як найсолодшу таємницю, духовну таємницю материнства - взагалі материнства ».

Однак сучасні бунтарі, відновлювачів світу, автори реформ в ординінской життя безкультурні і чужорідні Росії. Чого варто комісар Лайтісом, який приїхав до Ординін здалеку зі стегнами зшитим мамою атласним ковдрочкою і подушечкою, які він за намовою оголошує себе масоном Насіння Матвеича Зілотова розстеляє у вівтарі монастирській каплиці, щоб вдатися там кохання з радслужбовців, друкаркою Олечкою Кунс, мимовільною Донощиця на своїх сусідів . Після ночі кохання у вівтарі хтось підпалив монастир, і ще одна культова будівля була зруйнована. Прочитав лише кілька масонських книг Зилотом, як старий чорнокнижник, безглуздо повторює: «Pentagram, пентаграма, пентаграма ...» Щасливу коханку Олечку Кунс заарештують, як і багатьох інших невинних ...

Один з персонажів впевнений, що нового життя треба протистояти, треба опиратися тому, що так владно увірвалося, треба відірватися від часу, залишитися вільним внутрішньо («відмовитися від речей, нічого не мати, не бажати, не шкодувати, бути жебраком, тільки жити з картоплею, чи з кислою капустою, все одно »). Інша анархічно і романтично настроєна героїня Ірина стверджує, що в новий час треба жити тілом: «Думок немає, - в тіло вселяється ловлення, точно все тіло німіє, точно хтось гладить його м'яким пензликом, і здається, що всі предмети покриті м'якою замшею : і ліжко, і простирадло, і стіни, все обтягнуте замшею. Теперішні дні несуть тільки одне: боротьбу за життя не на живіт, а на смерть, тому так багато смерті. До біса казки про якийсь гуманізм! У мене немає холодку, коли я думаю про це: нехай залишаться одні сильні і назавжди на п'єдесталі буде жінка ».

У цьому героїня помиляється. Для комуністів панночки, яких вони поять чаєм з Ландрін, завжди були і будуть «інтерполітічни». Яке там лицарство, який п'єдестал! На екрані Віра Холодна може померти від пристрасті, але в житті дівчини вмирають від голоду, від безробіття, від насильства, від безвихідних страждань, від неможливості допомогти близьким, створити сім'ю, нарешті. У передостанній чолі «Кому - татори, а кому -