Короткий переказ твору Птолемеец (Готфрід Бенн)

Оповідання ведеться від першої особи. Автор і оповідач, якому належить Інститут Краси «Лотос», кількома штрихами малює картину Берліна в період окупації, холодною зимою 1947 р.: населення страждає від голоду, на розпалювання йде уціліла меблі, торгівля завмерла, ніхто не платить податки, життя зупинилося. Інститут Краси поступово занепадає: службовцям нічим платити, приміщення не опалюються. Господар залишається в ньому абсолютно один, але це анітрохи не засмучує його. навпаки, він навіть радий, що позбувся від настирливих відвідувачів, які набридають йому скаргами на відморожені кінцівки і варикозні виразки. Він обзаводиться кулеметом, незважаючи на ризик, пов'язаний з подібним придбанням, і розстрілює з вікна свого Інституту всіх підозрілих осіб. Трупи убитих, як зазначає оповідач, нічим не відрізняються від тих, хто замерз або наклав на себе руки. Рідкісних перехожих також не бентежить вид мерців: «зубна біль або запалення окістя ще могли б викликати їх співчуття, але не горбок, присипаний снігом, - може бути, це просто валик від дивана або дохлий щур». Оповідача не мучать сумніви морально-етичного характеру, бо в сучасну епоху, коли в людині поступово відмирають «моральні флюїди», радикально змінилося ставлення до смерті: «У світі, де відбувалися настільки дивовижні речі і який спочивав на настільки жахливих принципах, як Показали недавні дослідження, давно пора припинити порожні балачки про життя і щастя. Матерія була випромінюванням, Божество - мовчанкою, а те, що містилося в проміжку, - дрібниця ».

Ночами до розповідача звертається Нескінченний: «Ти гадаєш, що Кеплер і Галілей - найбільші світила, а вони - просто старі тітоньки. Як тіточок поглинає в'язання панчіх, так ці збожеволіли на уявленні про те, що Земля обертається навколо Сонця. Напевно і той і інший були неспокійними, екстравертність типами. А тепер дивись, як згортається ця гіпотеза! Нині все обертається навколо всього, а коли все обертається навколо всього, нічого більше не обертається, крім як навколо себе самого ». Оповідач прислухається до слів Безконечного, проте найчастіше веде діалог із самим собою. Екскурси в історію, географію, атомну фізику і палеонтології змінюються професійними міркуваннями про достоїнства всіляких косметичних засобів.

Пояснюючи, чому він дав своєму Інституту назву «Лотос», оповідач посилається на міф про лотофагів. Шанувальники прекрасного і ті, хто жадають забуття, харчуються плодами лотоса, бо не мають потреби в іншій їжі, в їх владі - сподіватися і забувати. У світі, де всі цінності стали відносними, де спроба понятійного мислення побачити загальну взаємозв'язок явищ самого початку приречена на провал, тільки мистецтво здатне протистояти тотальному духовної кризи, бо воно створює автономну сферу абсолютної реальності. Творчість має сакральний зміст і набуває характеру міфічно-культового ритуалу, за допомогою якого художник «звільняє» сутність речі, виводячи її за межі кінцевого. Ізольоване Я художника створює монологічне мистецтво, яке «спочиває на забутті, і є музика забуття». «Ідеологічним змістом» свого Інституту він оголошує наступний принцип: «виникнути, була наявна лише в акті прояви і знову зникнути».

Оповідач люто обрушується на міфологізовану уявлення про життя, властиве свідомості обивателя, який боягузливо мириться з будь-якими обставинами та мотивує свою покірність тим, що горезвісна «життя» не враховує інтереси і сподівання окремої людини, підпорядковуючи його своїм «вічним цілям». Оповідач вимовляє суворий вирок «життя»: «Це плювальниця, в яку всі харкав - корови, і черв'яки, і повії, це - життя, яку всі вони пожирали з шкірою і волоссям, її непрохідна тупість, її нижчі фізіологічні вираження як травлення, як сперма, як рефлекси, - а тепер ще приправили все це вічними цілями ". У ході цих міркувань оповідач незбагненним для себе самого чином раптово відчуває, що любить цю люту зиму, яка вбиває все живе: «хай би вічно лежав цей сніг, і морозу не було кінця, бо весна стояла переді мною, немов якесь тягар, в ній було щось руйнівне, вона безцеремонно доторкалася до тієї аутичної реальності, яку я тільки передчував, але яка, на жаль, назавжди покинула нас ». Проте оповідач поспішає додати наступне: він боїться весни аж ніяк не через страх перед тим, що сніг розтане і неподалік від Інституту знайдуть численні трупи людей, яких він застрелив. Для нього ці трупи - щось ефемерне: «В епоху, коли тільки маса що -небудь значить, уявлення про окремий мертвому тілі віддавало романтикою ».

Оповідач гордий тим, що не вступає в конфлікт з духом часу, в якому протікає або, швидше, непорушно стоїть його буття. Він приймає все таким, яким воно є, і лише споглядає етапи духовної історії Заходу, хоча сам перебуває як би поза часом і простором, оголошуючи ці останні «фантомами європейської думки». Свої враження він передає у формі вільних асоціацій: «Настав ранок, прокукурікав півень, він прокричав тричі, рішуче волаючи про зраду, але більше не було того, кого могли зрадити, як і того, хто зрадив. Все спало, пророк і пророцтво; на Оливній горі лежала роса, пальми шуміли під невідчутним вітерцем - і ось злетів голуб. Святий Дух, його крила майже беззвучно розсікали повітря, і хмари прийняли його, він більше не повернувся назад - Догма прийшов кінець ». Оповідач має на увазі догму про людину, про homo sapiens. Він пояснює, що тут вже не йдеться про занепад, в якому знаходиться людина, або навіть раса, континент, певне соціальне пристрій і історично склалася система, немає, все відбувається - лише результат глобальних зрушень, в силу яких все творіння в цілому позбавлене майбутнього: настає кінець четвертинного періоду (четвертинний