Короткий переказ твору Софія Петрівна (Лідія Чуковська)

СРСР, 30-і рр.. Після смерті чоловіка Софія Петрівна надходить на курси машинопису, щоб отримати спеціальність і мати можливість утримувати себе і сина Колю. Будучи грамотної і акуратною і отримавши вищу кваліфікацію, вона легко влаштовується на роботу в велике ленінградське видавництво і вже незабаром стає завідувачем машинописним бюро. Незважаючи на ранні вставання, непривітні особи в транспорті, головний біль через гуркіт машинок і втому виробничих зборів, робота Софії Петрівні дуже подобається і здається захоплюючою. У молодих друкарка вона цінує перш за все грамотність та старанність; ті ж поважають її і злегка побоюються, називаючи за очі класною дамою. Директор видавництва - приємний, вихований молодий чоловік. З усіх дівчат у бюро Софії Петрівні найбільш симпатична Наташа Фроленко, «скромна, некрасива дівчина з зеленувато-сірим обличчям»: вона завжди пише елегантно і без єдиної помилки.

Тим часом син Софії Петрівни, Коля, зовсім виріс, став справжнім красенем, закінчив школу і незабаром разом зі своїм найближчим другом Аліком Фінкельштейном вступив в машинобудівний інститут. Софія Петрівна пишається розумним, красивим і акуратним сином і переживає, що у дорослої Колі немає окремої кімнати: їх ущільнили ще на самому початку революції, і тепер колишня квартира сім'ї Софії Петрівни стала комунальної. Хоча Софія Петрівна і жалкує про це, але приймає пояснення передового сина про «революційному розумінні ущільнення буржуазних квартир». Софія Петрівна починає було подумувати про обмін однієї кімнати на дві з доплатою, але в цей момент «відмінників навчання, Миколи Ліпатова та Олександра Фінкельштейна, з якоїсь там розверстці направляють до Свердловська, на Уралмаш, майстрами», при цьому дають можливість закінчити інститут заочно. Софія Петрівна сумує за сином, починає працювати набагато більше, а у вільні вечори запрошує до себе подругу по роботі Наташу Фроленко на чай. Одного разу вона дарує Наташі на її прохання Коліну останню фотографію (пізніше Софія Петрівна розуміє, що Наташа закохана в Колю). Частенько вони ходять у кіно «на фільми про льотчиків та прикордонників". А Наташа ділиться з Софією Петрівною своїми проблемами: її ніяк не приймають до комсомолу, оскільки вона з «буржуазно-поміщицької родини». Софія Петрівна дуже співчуває Наташі: така щира, сердечна дівчина, але син у листі роз'яснює їй, що пильність необхідна.

Роки йдуть, Софію Петрівну підвищують по службі, а тим часом наближається свято: настає новий, 1937 р. Організація свята доручена Софії Петрівні; їй все вдається на славу, однак загальне торжество затьмарює дивна новина: у місті заарештовано безліч лікарів, і серед них - доктор кипарисів, товариш по службі покійного чоловіка Софії Петрівни. З газет випливає, що лікарі пов'язані з терористами і фашистськими шпигунами. Насилу віриться щодо Кипарисова: начебто пристойна людина, «поважний старий», але ж у нас даремно не посадять! А якщо кипарисів не винен, то його скоро випустять і неприємне непорозуміння розсіється. Через деякий час відбувається ще більш дивна подія: заарештовують директора видавництва. І якраз у той момент, коли Софія Петрівна і Наташа обговорюють причини арешту чудового директора, «витриманого партійця», при якому видавництво «завжди виконувало план з перевищенням», раптово лунає дзвінок у двері: приїжджає Алік зі страшною звісткою про арешт Колі.

Перше спонукання Софії Петрівни - «зараз же бігти кудись і роз'яснювати це жахливе непорозуміння». Алік радить йти в прокуратуру, але Софія Петрівна не знає до ладу ні де прокуратура, ні що це таке і йде у в'язницю, тому що випадково знає, де вона. На вулиці, недалеко від в'язниці, вона несподівано виявляє великий натовп жінок з втомленими зеленуватими особами, одягнених не по сезону тепло: в пальто, валянках, шапках. Виявляється, це черга до в'язниці, що складається з родичів заарештованих. З'ясовується, що для того, щоб спробувати хоч щось дізнатися про свого сина, треба записатися і відстояти величезну чергу. Але Софії Петрівні вдається дізнатися лише, що Коля у в'язниці і що передачу для нього не візьмуть: «йому не дозволено». Вона не знає ні того, за що заарештовано її син, ні того, чи відбудеться суд, ні того, «коли ж нарешті скінчиться це дурне непорозуміння і він повернеться додому»: довідок ніде не дають. Кожен день вона продовжує наївно чекати, що, відкривши двері в будинок, побачить там сина, але будинок так і залишається порожній.

Тим часом звільняють секретарку заарештованого раніше директора як особа, пов'язана з ним, і Наташу Фроленко - за помилку, витлумачену як злісний антирадянський випад: замість «Червона Армія» вона випадково надрукувала «Крисная Армія». Софія Петрівна вирішується заступитися за Наташу на зборах, але це не призводить ні до чого, крім анонімного звинувачення її в спільництві з Наташею, і Софія Петрівна змушена звільнитися. А попутно з'ясовується, що Коля засуджений на десять років таборів і що він сам зізнався в терористичній діяльності. На відміну від Софії Петрівни, впевненою, що юного Колю просто заплутали, Наташа починає дивуватися: чому більшість заарештованих зізналося у своїх злочинах, адже не могли ж заплутати всіх?!

Між тим Аліка виключають з комсомолу, а незабаром і заарештовують: один з комсомольців доносить, що Алік був дружний з Колею, а Алік відмовляється «відмежуватися» від товариша. Наташа кінчає з собою, написавши у передсмертному листі Софії Петрівні «Я не можу розібратися в теперішньому моменті радянської влади».

Минають місяці, сильно постаріла Софія