Короткий переказ твору Людина у футлярі (Антон Павлович Чехов)

Кінець XIX ст. Сільська місцевість в Росії. Село Мироносицької. Ветеринарний лікар Іван Іванович Чимша-Гімалайський і вчитель гімназії Буркин, прополювання весь день, розташовуються на нічліг у сараї старости. Буркин розповідає Іван Іваничу історію вчителя грецької мови Бєлікова, з яким вони викладали в одній гімназії.

Бєліков був відомий тим, що «навіть в гарну погоду виходив у калошах і з парасолькою і обов'язково у теплому пальто на ваті». Годинники, парасолька, складаний ніж Бєлікова були покладені в чохли. Він ходив у темних окулярах, а вдома закривався на всі замки. Бєліков прагнув створити собі "футляр", який захистив би його від «зовнішніх впливів». Зрозумілі для нього були лише циркуляри, в яких що-небудь заборонялося. Будь-які відхилення від норми викликали в ньому сум'яття. Своїми «футлярних» міркуваннями він переслідував не тільки гімназію, а й усе місто. Але одного разу з Бєліковим сталася дивна історія: він ледве було не одружився.

Трапилося, що до гімназії призначили нового вчителя історії та географії, Михайла Савовича Коваленко, особи молодого, веселого, з хохлів. З ним приїхала його сестра Варенька, років тридцяти. Вона мала гарну зовнішність, висока, рум'яна, весела, без кінця співала і танцювала. Варенька зачарувала всіх в гімназії, і навіть Бєлікова. Тут і прийшла в голову вчителям думка одружити Бєлікова і Вареньку. Бєлікова стали переконувати в необхідності одружуватися. Варенька стала надавати йому «явну прихильність», а він ходив з нею гуляти і все повторював, що «шлюб річ серйозна».

Бєліков часто бував у Ковальонок і врешті-решт зробив би Вареньке пропозицію, якби не один випадок. Якийсь бешкетник намалював карикатуру на Бєлікова, де той був зображений з парасолькою під руку з Варенькой. Примірники картинки були розіслані всім вчителям. На Бєлікова це справило дуже важке враження.

Незабаром Бєліков зустрів на вулиці Ковальонок, що катаються на велосипедах. Він був украй обурений цим видовищем, оскільки, за його поняттями, вчителю гімназії і жінці їздити на велосипеді не пристало. На другий день Бєліков відправився до Коваленко «полегшити душу». Вареньки не було вдома. Брат же її, будучи людиною волелюбним, з першого дня незлюбив Бєлікова. Не стерпівши його повчань щодо катання на велосипедах, Коваленко просто спустив Бєлікова зі сходів. У цей момент до під'їзду як раз входила Варенька з двома знайомими. Побачивши що котиться сходами Бєлікова, вона дзвінко розсміялася. Думка про те, що про те, що сталося дізнається все місто, призвела Бєлікова в такий жах, що він пішов додому, зліг у ліжко і через місяць помер.

Коли він лежав у труні, вираз обличчя у нього було щасливе. Здавалося, він досяг свого ідеалу, «його поклали у футляр, з якого він вже ніколи не вийде. Ховали Бєлікова з приємним відчуттям звільнення. Але через тиждень життя потекло колишня - «втомлива, недолуга життя, не забороненим циркуляром, але і не дозволена цілком».

Буркин закінчує розповідь. Розмірковуючи про почуте, Іван Іванович вимовляє: «А хіба те, що ми живемо в місті в задусі, в тісноті, пишемо непотрібні папери, граємо в гвинт - хіба це не футляр?»