Короткий переказ твору Дядя Ваня (Антон Павлович Чехов)

Похмурий осінній день. У саду, на алеї під старим тополею, сервірований для чаю стіл. Біля самовара - стара нянька Марина. «Їж, батюшка», - пропонує вона чаю доктору Астрову. «Щось не хочеться», - відповідає той.

З'являється Телегін, збіднілий поміщик на прізвисько Вафля, що живе у маєтку на положенні приживався: «Погода чарівна, пташки співають, живемо ми всі в мирі та злагоді - чого ще нам?» Але якраз згоди-то й світу і немає в садибі. «Неблагополучно в цьому будинку», - двічі виголосить Олена Андріївна, дружина професора Серебрякова, який приїхав до маєтку.

Ці уривчасті, зовні не адресовані один одному репліки, вступають, перегукуючись, в діалогічний суперечка і висвічують сенс напруженої драми, пережитої дійовими особами п'єси.

Запрацювався за десять років, прожитих у повіті, Астров. «Нічого я не хочу, нічого мені не потрібно, нікого не люблю», - скаржиться він няньці. Змінився, надломився Войницький. Раніше він, керуючи маєтком, не знав вільної хвилини. А тепер? «Я [...] став гірше, так як заледащів, нічого не роблю і тільки гарчу, як старий хрін ...»

Войницкий не приховує своєї заздрості до професора у відставці, особливо його успіху у жінок.Мати Войницького, Марія Василівна, просто обожнює свого зятя, чоловіка її покійної дочки.Войницкий зневажає вчені заняття Серебрякова: «Людина [...] читає і пише про мистецтво, рівно нічого не розуміючи в мистецтві». Нарешті, він ненавидить Серебрякова, хоча його ненависть може здатися досить упереджено: адже він закохався в його красуню дружину. І Олена Андріївна резонно вимовляє Войницького: «Ненавидіти Олександра нема за що, він такий же, як усі».

Тоді Войницький виставляє більш глибокі і, як йому представляється, чарівні заснування свого нестерпного, непримиренного ставлення до екс-професора - він вважає себе жорстоко обманутим: «Я обожнював цього професора ... я працював на нього як віл ... Я пишався ним і його наукою, я жив і дихав їм! Боже, а тепер?Він ніщо! Мильна бульбашка! »

Навколо Серебрякова згущується атмосфера нетерпимості, ненависті, ворожнечі. Він дратує Астрова, і навіть дружина насилу його виносить. Все якось прослухали висловлений діагноз хвороби, що вразила і героїв п'єси, та й усіх їхніх сучасників: «... світ гине не від розбійників, не від пожеж, а з ненависті, ворожнечі, від усіх цих дрібних чвар». Вони, включаючи і саму Олену Андріївну, якось забули, що Серебряков - «такий же, як все» і, як всі, може розраховувати на поблажливість, на милосердне ставлення до себе, тим більше що він страждає на подагру, мучиться безсонням, боїться смерті. «Невже ж, - запитує він свою дружину, - я не маю права на покійну старість, на увагу до себе людей?» Так, треба бути милосердним, твердить Соня, дочка Серебрякова від першого шлюбу. Але почує цей заклик і виявить до Серебрякову непідробне , задушевне участь тільки стара нянька: «Що, батюшка? Боляче?Старі, що малі, хочеться, щоб пошкодував хто, а старих, нікому не шкода.Цілує Серебрякова в плече.) Ходімо, батюшка, в ліжко ... Ходімо, Светик ... Я тебе липовим чаєм напою, ніжки твої зігрію ... Богу за тебе помолюся ... »

Але одна стара нянька не могла і не змогла, звичайно, розрядити гнітючу, небезпечну бідою атмосферу. Конфліктний вузол так туго зав'язаний, що відбувається кульмінаційний вибух. Серебряков збирає всіх у вітальні, щоб запропонувати для обговорення придуману ним «міру»: малоприбуткове маєток продати, виручені гроші звернути в процентні папери, що дозволило б придбати у Фінляндії дачу.

Войницкий в обуренні: Серебряков дозволяє собі розпорядитися маєтком, яке фактично і юридично належить Соні; він не подумав про долю Войницького, який двадцять років управляв маєтком, отримуючи за те жебрацькі гроші; не задумався і про долю Марії Василівни, настільки беззавітно віддана професору!

Обурений, розлючений Войницький стріляє в Серебрякова, стріляє двічі і обидва рази промахується.

Наляканий смертельною небезпекою, лише випадково його минула, Серебряков вирішує повернутися до Харкова. Їде до своє невелике іменьіце Астров, щоб, як раніше, лікувати мужиків, займатися садом і лісовим розплідником. Загасають любовні інтриги. Олені Андріївні не вистачає сміливості відповісти на пристрасне захоплення нею Астрова. При розлученні вона, щоправда, зізнається, що захопилася доктором, але «трохи». Вона обіймає його «рвучко», але з оглядкою. А Соня остаточно переконується, що її, таку негарну, Астров полюбити не зможе.

Життя в садибі повертається на круги своя. «Знову заживемо, як було, по-старому», - мріє нянька. Без наслідків залишається і конфлікт між Войницький і Серебряковим. «Ти будеш акуратно отримувати те ж, що й отримував, - обнадіює професор Войницького. - Все буде по-старому». І не встигли відбути Астров, Серебрякова, як Соня квапить Войницького: «Ну, дядю Ваню, давай робити що-небудь». Запалюється лампа, наповнюється чорнильниця, Соня перегортає конторську книгу, дядько Ваня пише один рахунок, інший: «Другого лютого масла пісного двадцять фунтів ...» Нянька сідає в крісло і в'яже, Марія Василівна занурюється в читання черговий брошури ...

Здавалося б, збулися очікування старої няньки: все стало по-старому. Але п'єса так будується, що вона постійно - і у великому і в малому - обманює очікування і її героїв, і читачів. Чекаєш, наприклад, музики від Олени Андріївни, випускниці консерваторії («Мені хочеться грати ... Давно вже я не грала. Буду грати і плакати ...»), а грає на гітарі Вафля ... Дійові особи розставлені так, хід сюжетних подій приймає такий напрямок, діалоги і репліки спаяні такими смисловими, часто підтекстовий перекликами, що з авансцени відтісняється на периферію традиційне запитання «Хто винен?», поступаючись нею питання «Що винувато?». Це Войницького