Короткий переказ твору Повість про Сонечку (Марина Цвєтаєва)

«Повість про Сонечку» розповідає про найромантичнішому періоді в біографії Марини Цвєтаєвої - про її московського життя у 1919 - 1920 рр.. в Борисоглібському провулку. Цей час невизначеності (її чоловік у білих і давно не подає про себе звісток), убогості (її дочки - одній вісім, інший п'ять - голодують і хворіють), переслідувань (Цвєтаєва не приховує, що вона дружина білого офіцера, і свідомо провокує ворожість переможців). І разом з тим це час великого перелому, в якому є щось романтичне і велике, і за торжеством бидла проглядається справжня трагедія історичного закону. Ця бідно, бідно, прозоро, тому що речовий зникло. Чітко проглядаються минуле і майбутнє. У цей час Цвєтаєва знайомиться з такою ж, як вона, убогій і романтичної молоддю - студійцями Вахтангова, які марять Французькою революцією, XVIII століттям. і середньовіччям, містикою, - і якщо тодішній Петербург, холодний і суворий, перестав бути столицею, населений примарами німецьких романтиків, Москва марить про якобінських часи, про прекрасну, галантно, авантюрної Франції. Тут кипить життя, тут нова столиця, тут не стільки оплакують минуле, скільки мріють про майбутнє.

Головні герої повісті - чарівна молода актриса Сонечка Голлідей, дівчинка-жінка, подруга і повірниці Цвєтаєвої, і Володя Алексєєв, студієць, закоханий в Сонечку і схилялися перед Цвєтаєвої. Величезну роль відіграє в повісті Аля - дитина з дивно раннім розвитком, краща подруга матері, сочінітельніца віршів і казок, цілком дорослий щоденник якої часто цитується в «Повісті про Сонечку». Молодша дочка Ірина, яка померла в 1920 році в дитячому притулку, стала для Цвєтаєвої вічним нагадуванням про її мимовільною вини: «не вберегла». Але кошмари московського побуту, продаж рукописних книг, отоварювання пайками - все це не відіграє для Цвєтаєвої істотної ролі, хоча і служить фоном повісті, створюючи найважливіший її контрапункт: любов і смерть, молодість і смерть. Саме таким «обтанцовиваніем смерті» здається героїні-повествовательніце все, що робить Сонечка: її раптові танцювальні імпровізації, спалахи веселощів і відчаю, її капризи і кокетство.

Сонечка - втілення улюбленого цвєтаєвський жіночого типажу, явленого згодом у драмах про Казанову. Це зухвала, горда, незмінно самозакохана дівчинка, самозакоханість якої все ж ніщо в порівнянні з вічною закоханістю в авантюрний, літературний ідеал. Інфантильна, сентиментальна і при цьому з самого початку наділена повним, жіночим знанням про життя, приречена рано померти, нещаслива в коханні, нестерпна в побуті, улюблена героїня Цвєтаєвої поєднує в собі риси Марії Башкирцевої (кумира цвєтаєвської юності), самої Марини Цвєтаєвої, пушкінської Маріула - але й куртизанки галантних часів, і Генрієтти з записок Казанови. Сонечка безпорадна і беззахисна, але її краса переможна, а інтуїція непомильна. Це жінка «пар екселянс», і від того перед її чарівністю і пустощами пасують будь-які недоброзичливці. Книга Цвєтаєвої, яка писала у важкі й страшні роки і задумана як прощання з еміграцією, з творчістю, з життям, пройнята болісною тугою за той час, коли небо було так близько, в буквальному сенсі близько, бо «недовго адже з даху на небо» ( Цвєтаєва жила з дочками на горищі). Тоді крізь повсякденність просвічувало велике, всесвітнє і позачасове, крізь потоншала тканину буття протягали його таємні механізми і закони, і будь-яка епоха легко відгукується з тим часом, московським, переломним, напередодні двадцятих.

У цій повісті постають і Юрій Завадський, вже тоді чепурун, егоїст, «людина успіху», та Павло Антокольський, кращий з молодих поетів тодішньої Москви, романтичний юнак, який складає п'єсу про карлику інфанти. У тканину «Повісті про Сонечку» вплітаються мотиви «Білих ночей» Достоєвського, бо затята любов героя до ідеальної, недосяжною героїні є перш за все самовіддача.Такий же самовіддачею була ніжність Цвєтаєвої до приреченої, всезнаючої і наївною молоді кінця срібного століття. І коли Цвєтаєва дарує Сонечці своє саме-саме і останнє, дорогоцінні і єдині свої корали, в цьому символічному жесті дарування, віддачі, подяки позначається вся невситима цвєтаєвська душу з її спрагою жертви.

А сюжету, власне, немає. Молоді, талановиті, красиві, голодні, несвоєчасні і сознающие це люди сходяться в гостях у старшої і самої обдарованої з них. Читають вірші, винаходять сюжети, цитують улюблені казки, розігрують етюди, сміються, закохуються ... А потім скінчилася молодість, вік срібний став залізним, і всі роз'їхалися або померли, тому що так буває завжди.