Короткий переказ твору Старий (Юрій Трифонов)

Дія відбувається в підмосковному дачному селищі надзвичайно спекотним, задушливим влітку 1972 р. Пенсіонери Павло Євграфович Літунів, людина похилого віку (йому 72 роки), отримує листа від своєї давньої знайомої Асі Ігумнова, в яку був довгий час закоханий ще зі шкільної лави. Разом вони воювали на Південному фронті під час громадянської війни, поки доля остаточно не розвела їх у різні боки. Така ж стара, як і Літунів, вона живе недалеко від Москви і запрошує його в гості.

Виявляється, Ася знайшла його, прочитавши в журналі замітку Летунова про Сергія Кириловича Мігуліна, козачому командира, великому червоному воєначальника часів громадянської. Мігулін був неофіційно її чоловіком. Працюючи друкаркою в штабі, вона супроводжувала його в бойових походах. Був у неї і син від нього. У листі вона висловлює радість, що з Мігуліна, людину яскравого і складного, знято ганебне тавро зрадника, але її дивує, що замітку написав саме Літунів, - адже він теж вірив у винність Мігуліна.

Лист пробуджує в Летунова безліч спогадів. Він товаришував з Асею та її двоюрідним братом Володею, дружиною якого, Ася стала відразу після революції. Павло часто бував у них удома, знав батька Асі, відомого адвоката, її мати, старшого брата Олексія, що воював на стороні білих і незабаром загиблого при відступі денікінців. Якось, коли вони каталися на лижах разом із дядьком Павла революціонером Шурою Даниловим, який щойно повернувся з сибірської каторги, до них вийшов бандит Грибов, що тримав в страху всю округу, і Володя, перелякавшись, стрімголов кинувся геть. Він потім не міг пробачити собі цієї слабкості, так що навіть зібрав речі і поїхав до матері в Камишин. Тоді у Ігумнова виник розмова про страх, і Шура сказав, що у кожної людини бувають секунди пропалює наскрізь, затьмарює розум страху. Він, Шура, в майбутньому комісар, навіть в самих складних ситуаціях думає про долю кожної людини, намагається чинити опір застилає очі багатьох кривавої піні - безглуздою жорстокості революційного терору. Він прислухається до доводів станичного вчителя Слабосердова, переконливого командирів Сталевого загону, що з козаками не можна діяти тільки насильством, закликає їх озирнутися на історію козацтва.

Пам'ять Летунова воскрешає яскравими спалахами окремі епізоди з вихору подій тих років, які залишилися для нього найважливішими, і не тільки тому, що це була його молодість, але й тому, що вирішувалися долі світу. Він був п'яний могутнім часом. Текла розпечена лава історії, і він - усередині неї. Був вибір чи ні? Могло статися по-іншому чи ні? «Нічого зробити не можна. Можна вбити мільйон чоловік, скинути царя, влаштувати велику революцію, підірвати динамітом півсвіту, але не можна врятувати одну людину ».

Володю в станиці Міхайлінской зарубали разом з іншими ревкомівців білі з банди Філіппова. Асю Літунів тоді ж знайшов у несвідомому стані, згвалтовану. Незабаром тут же з'явився Мігулін, спеціально прискакав з-за неї. Через рік Павло відвідує квартиру Ігумнова в Ростові. Він хоче повідомити одужуючої після тифу Асі, що минулої ночі в Богаевке разом з усім своїм штабом заарештований Мігулін. Сам же Літунів призначений секретарем суду. Він сперечається з матір'ю Асі про революцію, а в цей час у місто прориваються частини денікінців, і один офіцер з солдатами з'являється у Ігумнова. Це їхній знайомий. Він підозріло дивиться на Летунова, на якому комісарські шкірянка, але мати Асі, з якою вони тільки що майже лаялися, виручає його, сказавши офіцеру, що Павло їхній старий друг.

Чому Літунів написав про Мігуліна? Так тому, що той час для нього незжите. Він перший почав клопотатися про реабілітацію Мігуліна, давно займається вивченням архівів, тому що Мігулін здається йому видатної історичною постаттю, інтуїтивно осягає багато речей, які незабаром знаходили своє підтвердження. Літунів вірить, що його розвідки мають велике значення не тільки як осягнення історії, але і як дотик до того істинного, що «неминуче дотяглося до дня сьогоднішнього, відбилося, поламав, і стало світлом і повітрям ...». Однак Ася в своєму подиві потрапила дійсно в хвору точку: Літунів зазнає ще й таємне почуття провини перед Мігуліним - за те, що під час суду над ним на питання, чи допускає він участь Мігуліна у контрреволюційній повстанні, щиро відповів, що допускає. Що, підкоряючись думку більшості, й раніше вірив в його провину.

Сорокасемирічний Мігуліна Літунів, тоді дев'ятнадцятирічний, вважав старим. Драма комкора, в минулому військового старшини, підполковника, в тому й полягала, що багато хто не тільки заздрили його зростаючої слави і популярності, але головне - не довіряли йому. Мігулін користувався величезною повагою козаків і ненавистю отаманів, успішно воював проти білих, але, як вважав багато хто, не був справжнім революціонером. У складених ним самим палких відозвах, розповсюджуваних серед козаків, вона висловлював своє особисте розуміння соціальної революції, свої погляди на справедливість. Побоювалися заколоту, а може, і навмисне робили так, щоб дошкулити, спровокувати Мігуліна на контрреволюційний виступ, посилали йому таких комісарів, як Леонтій Шігонцев, які готові були залити Дон кров'ю і не бажали слухати ніяких доказів. З Шігонцевим Мігулін вже стикався, коли той був членом окружного ревкому. Цей дивний тип, який вважав, що людство має відмовитися «від почуттів, від емоцій», був зарубаний неподалік від станицi, де стояв штаб корпусу. Підозра могло впасти