Короткий переказ твору Дитинство (Лев Миколайович Толстой)

12 серпня 1918 ** р. десятирічний Николенька Іртеньєв прокидається на третій день після свого дня народження о сьомій годині ранку. Після ранкового туалету вчитель Карл Іванович веде Николеньку і його брата Володю вітатися з матінкою, яка розливає чай у вітальні, і з батьком, що віддають у своєму кабінеті господарські вказівки прикажчика. Николенька відчуває в собі чисту і ясну любов до батьків, він милується ними, роблячи для себе точні спостереження: «... в одній усмішці складається те, що називають красою особи: якщо усмішка додає принади особі, то воно чудово; якщо вона не змінює його, то особа звичайно, якщо вона псує його, то воно погано ». Для Николеньки особа матінки - прекрасне, ангельське. Батько в силу своєї серйозності і строгості здається дитині загадковим, але безперечно красивим людиною, яка «подобається всім без винятку». Батько оголошує хлопчикам про своє рішення - завтра він забирає їх з собою до Москви. Весь день: і навчання в класах під наглядом розстроєного від отриманого известия Карла Івановича, і полювання, на яку бере дітей батько, і зустріч з юродивим, і останні ігри, під час яких Николенька відчуває щось на зразок першої любові до Катеньке, - все це супроводжується болісним і сумним почуттям майбутнього прощання з рідною домівкою. Николенька згадує щасливий час, проведений у селі, дворових людей, безмежно відданих їх сімейства, і подробиці прожитого тут життя постають перед ним жваво, у всіх суперечностях, які намагається примирити його дитячу свідомість.

На другий день о дванадцятій годині коляска і бричка стоять біля під'їзду. Усі зайняті приготуваннями до дороги, і Николенька особливо гостро відчуває невідповідність важливості останніх хвилин перед розставанням і загальної метушні, що панує в будинку. Вся сім'я збирається у вітальні навколо круглого столу. Николенька обіймає мати, плаче і ні про що не думає, крім свого горя. Виїхавши на велику дорогу, Николенька махає матері хусткою, продовжує плакати і помічає, як сльози доставляють йому «задоволення і відраду». Він думає про матінці, і любов'ю до неї просякнуті всі спогади Николеньки.

Вже місяць батько з дітьми живуть у Москві, в бабусиній хаті. Хоча Карл Іванович теж взято до Москви, дітей вчать нові вчителі. На іменини бабусі Николенька пише свої перші вірші, які читають прилюдно, і Николенька особливо переживає цю хвилину. Він знайомиться з новими людьми: княгинею Корнакових, князем Іваном Івановичем, родичами Івіном - трьома хлопчиками, майже ровесниками Николеньки. При спілкуванні з цими людьми у Николеньки розвиваються головні його якості: природна тонка спостережливість, суперечливість у власних почуттях. Николенька часто оглядає себе в дзеркалі і не може уявити, що його хтось може любити. Перед сном Николенька ділиться своїми переживаннями з братом Володею, зізнається, що любить Сонечку Валахіну, і в його словах проявляється вся дитяча непідробна пристрасність його натури. Він зізнається: «... коли я лежу і думаю про неї, бог знає чого робиться сумно і страшенно хочеться плакати».

Через півроку батько отримує з села лист від матінки про те, що вона під час прогулянки жорстоко застудилася, злягла, і сили її тануть з кожним днем.Вона просить приїхати і привезти Володю і Николеньку. Не зволікаючи, батько з синами виїжджають з Москви. Найстрашніші передчуття підтверджуються - останні шість днів матінка вже не встає. Вона навіть не може попрощатися з дітьми - її розплющені очі нічого вже не бачать ... Матінка помирає в цей же день в жахливих стражданнях, встигнувши лише попросити благословення для дітей: «Мати божа, не залиш їх!»

На другий день Николенька бачить матінку у труні і не може примиритися з думкою, що це жовте і воскове обличчя належить тій, кого він любив більше всього в житті. Селянська дівчинка, яку підносять до покійниці, страшно кричить в жаху, кричить і вибігає з кімнати Николенька, вражений гіркою істиною і відчаєм перед незбагненністю смерті.

Через три дні після похорону весь будинок переїжджає до Москви, і зі смертю матері для Николеньки закінчується щаслива пора дитинства. Приїжджаючи потім у село, він завжди приходить на могилу матінки, недалеко від якої поховали вірну до останніх днів їхнього будинку Наталію Савишной.